Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
135 
На цьому Тенґо трохи перепочив, а Фукаері, не висловлюючи жодних вражень, тільки мовчала.
«Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги».
Заплющивши очі, Фукаері надзвичайно спокійно дихала. Якийсь час Тенґо дивився на неї, але не міг визначити, спить вона чи ні. А тому, розгорнувши іншу сторінку книжки, вирішив читати далі. Хотів міцніше приспати дівчину, якщо вона заснула, і тому голосніше читав текст Чехова.
«У гирлі річки Найбу стояв колись пост Найбучі. Він був заснований 1886 року. Міцуль застав тут 18 будівель, житлових і нежитлових, капличку і склад для провіанту. Один кореспондент, який побував у Найбучі 1871 року, пише, що тут було 20 солдатів під командою юнкера; в одній хаті вродлива висока солдатка пригостила його свіжими яйцями і чорним хлібом, хвалила тутешнє життя і скаржилася тільки, що цукор дуже дорогий. Тепер і слід загув за тими хатами, і вродлива висока солдатка, коли озирнешся на навколишню пустелю, здається якимось міфом. Тут будують новий дім, сторожовий пункт або станцію, і більш нічого. Море на вигляд холодне, каламутне, реве, і високі сиві хвилі б'ються об пісок, немов бажаючи сказати в розпачі: «Боже, навіщо ти нас сотворив?» Це вже Великий, або Тихий, океан. На цьому березі Найбучі чути, як на будівництві стукотять сокирами каторжани, а на тому березі, далекому, уявному, Америка. Ліворуч видно в тумані сахалінські миси, праворуч також миси… а навкруги ні однієї живої душі, ні птаха, ні мухи, і здається незрозумілим, для кого тут ревуть хвилі, хто їх слухає тут ночами, що їм треба і, врешті-решт, для кого вони ревітимуть, коли я піду. Тут, на березі, охоплюють не думки, а саме думи; моторошно й водночас хочеться без кінця стояти, споглядати одноманітний рух хвиль і слухати їхнє грізне ревіння».
Здавалося, що Фукаері повністю заснула. Тенґо прислухався — вона дихала спокійно, як під час сну. Він згорнув книжку й поклав на столик поруч із ліжком. Тоді встав і загасив світло у спальні. Насамкінець ще раз глянув на її обличчя. Вона лежала горілиць і, міцно стуливши губи, мирно спала. Тенґо зачинив двері й вернувся на кухню.
Однак писати власного твору вже не міг. Пустельний краєвид морського берега на Сахаліні міцно засів в його голові. Тенґо чув гул тамтешніх хвиль. Заплющивши очі, подумки уявив собі, що стоїть сам-один у глибокій задумі на лінії прибою безлюдного Охотського моря і переймається його сумним, безнадійним настроєм. На краю цієї землі Чехов, напевне, відчував гнітюче безсилля. Адже бути російським письменником наприкінці дев'ятнадцятого століття, можливо, означало нести тягар долі, повної безвиході й болю. Чим більше він намагався втекти з Росії, тим сильніше Росія прив'язувала його до себе.
Тенґо долив води у склянку з-під вина, почистив зуби у ванній, загасив світло на кухні і, лігши на диван під вовняним укривалом, спробував заснути. У вухах усе ще гучно шуміло море. Але згодом його свідомість ослабла, і Тенґо поринув у глибокий сон.
Він прокинувся о пів на дев'яту ранку. Фукаері в ліжку не застав. Позичену піжаму вона скрутила й кинула у пральну машину, що стояла у ванній кімнаті. На кухонному столі залишила записку: «Що зараз роблять гіляки? Іду додому». Ієрогліфи — маленькі, кутасті й начебто неприродні. Справляли враження ієрогліфів, викладених на піщаному березі зібраними черепашками й побачених згори. Тенґо взяв записку й запхав у шухляду стола. Якби її побачила подруга, що мала прийти об одинадцятій, то, напевне, зчинила б скандал.
Тенґо акуратно застелив ліжко, поклав книжку Чехова на книжкову полицю. Потім приготував каву й підсмажив тости. Снідаючи, відчув, ніби в грудях засіло щось важке. Поки зрозумів, що це — обличчя Фукаері під час сну, минув певний час.
«Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, — переконував він себе. — Та все-таки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?»
Надто багато запитань. «Письменник — це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх», — так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.
135 
