131 
— Не заважатиму, — як завжди, без запитальної інтонації спитала вона.
— Ні. Зовсім не заважатимеш.
— Що пишеш.
Тенґо згорнув папір і відклав кулькову ручку.
— Нічого особливого, — відповів він. — Крім того, думав скоро закінчити.
— Можна з вами трохи побути, — спитала Фукаері.
— Будь ласка. Я вип'ю вина, а ти?
Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого не треба.
— Просто хочеться з вами побути.
— Добре. Бо я також ще не хочу спати.
Піжама Тенґо була для дівчини завелика, а тому Фукаері сильно підкотила і рукави, й поділ. Коли нахилялася, то з-під коміра частково визирали опуклості її грудей. Дивлячись на Фукаері у своїй піжамі, Тенґо відчував, як йому дух перехоплює. Він відчинив холодильник і вилив у склянку залишки вина у пляшці.
— Ти не голодна? — запитав Тенґо. По дорозі додому вони заходили в невеликий ресторан поблизу станції Енкакудзі й з'їли спагеті. Небагато, а крім того, відтоді минув певний час. — Може, приготувати щось просте, скажімо, сандвіч абощо?
— Я не голодна. Краще прочитайте, що ви написали.
— Що я оце написав?
— Так.
Тенґо взяв ручку й, затиснувши між пальцями, покрутив нею. В його великій руці вона здавалася страшенно маленькою.
— Зазвичай я не показую людям рукопису, поки не допишу до кінця й не відредагую. Бо це погана прикмета.
— Погана прикмета.
— Я сам так вирішив.
Якийсь час Фукаері дивилася на Тенґо. Потім заправила комір піжами.
— Ну то почитайте мені якусь книжку.
— Почитати книжку, щоб ти заснула?
— Так.
— Тобі Ебісуно-сан часто читав книжки, правда?
— Бо сенсей завжди не спав до світанку.
— Сенсей читав тобі й «Хейке-моноґатарі»?
Дівчина хитнула головою.
— Слухала касету.
— І тому запам'ятала? Напевне, касет було багато?
Обома руками дівчина показала розміри стопки касет.
— Дуже багато.
— А який розділ ти прочитала напам'ять на прес-конференції?
— «Втеча Йосіцуне із столиці».
— Про те, як після розгрому дому Тайра, Йосіцуне, переслідуваний Йорітомо, покинув Кіото? Коли почалася міжусобиця в клані Мінамото, який здобув перемогу?
— Так.
— А ще який розділ можеш прочитати напам'ять?
— Назвіть, який хочете послухати.
Тенґо спробував згадати, які епізоди містяться у «Хейке-моноґатарі». В такому довгому творі їх безліч. І Тенґо вибрав «Битву в затоці Данноура».
Упродовж двадцяти секунд Фукаері мовчки зосереджувалася. А потім почала:
«Вже воїни Мінамото стрибнули на кораблі Тайра. Вже стерничі й веслярі, забиті, постріляні з луків, лежали на дні суден, якими не було кому керувати. Князь Томоморі в човнику перебрався на корабель, де перебував імператор Антоку.
— Настав час нашої загиблої, — сказав він, — приберіть усе, що може образити людський зір! — Із цими словами, бігаючи по судну від носа до корми, сам прибирав, змітав, скидав у море непотріб.
— Як іде битва? — навперебій запитували його придворні дами.
— Зараз самі побачите незрівнянних воїнів Сходу, — голосно розсміявшись, відповів Томоморі.
— Як ви можете в такий скрутний час насміхатися з нас?! — стогнучи й голосячи, вигукнули придворні дами.
Ніідоно вже давно в душі вирішила. Переодягнувшись у темний жалобний одяг і високо підібравши край хакама[38] із суканого шовку, затиснула під пахвою скриньку із священним нефритом, застромила за пояс священний спис, взяла на руки малолітнього імператора Антоку й сказала:
— Я всього-на-всього жінка, але ворогові в руки не дамся! І не покину імператора! Спішіть за мною, всі, хто зважився!
Імператорові Антоку сповнилося вісім років, а здавався він набагато старшим. Його чудове чорне волосся сягало майже до пояса. Він був таким гарним, що ніби осявав усе навколо своєю красою.
— Куди ви мене ведете? — запитав юний імператор, і Ніідоно крізь сльози відповіла:
— Хіба ви ще не знаєте? У попередньому житті ви дотримувалися Десятьох заповідей Будди і в нагороду за це народилися в новому житті імператором, володарем десяти тисяч колісниць! Однак тепер зла карма зруйнувала ваше щастя. Спочатку зверніть свої очі на схід і попрощайтесь з храмом Ісе-дзінгу, а потім, обернувшись на захід, прочитайте у своєму серці молитву Будді, щоб прийняв вас у Західній Чистій землі. Країна наша — маленька, як купка розсипаного проса, земля смутку! А я відведу вас у блаженну Чисту, райську землю, — казала вона крізь сльози.
131 
