Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
133 
Перед тим як читати, Тенґо коротко розповів про неї. Про те, що Чехов мав лише тридцять років, коли 1890 року вирушив на Сахалін. Що ніхто не знає, чому він, успішний молодий письменник з наступного, після Толстого й Достоєвського, покоління, здобувши високу літературну репутацію, вирішив покинути яскраве життя в Москві й податися самому на край світу і там довго жити. Освоєння Сахаліну відбувалося як місце заслання засуджених, яке для звичайних людей було символом нещастя і злигоднів. Тоді ще не було сибірської залізниці, а тому Чехову довелося проїхати на возі понад чотири тисячі кілометрів по тій страшно холодній землі. Таке випробування жорстоко підірвало його й так кволе здоров'я. І от коли Чехов у серпні закінчив свою далекосхідну подорож, то його книжка «Острів Сахалін» як її підсумок збентежила багатьох читачів. Її літературний бік вкрай обмежений. Бо це скоріше службова доповідь про обстеження цього краю та про його топографію. «Чого це Чехов у дорогоцінний для письменника час узявся до такої марної, беззмістовної роботи?» — перешіптувалися люди. Дехто з критиків докоряв: «Це — спроба надати своїй особі суспільної значущості». Висловлювалася також думка, що, «можливо, він не мав про що писати й поїхав збирати матеріал». Тенґо показав Фукаері карту, додану до книжки, і на ній — Сахалін.
— Чому Чехов вирушив на Сахалін, — запит їла дівчина.
— Питаєш, що я про це думаю?
— Так. Ви читали цю книжку.
— Читав.
— І що ви думаєте.
— Можливо, навіть сам Чехов не знав точної причини, — відповів Тенґо. — Тобто просто захотів туди поїхати. Поки дивився на форму острова Сахалін, його раптом охопило таке нездоланне бажання. Щось подібне буває і зі мною. Іноді дивлюся на карту і відчуваю, що будь-що треба туди поїхати. У багатьох випадках їхати ту, и далеко й незручно. Та все одно нестерпно кортить дізнатися, які там краєвиди і що там відбувається. Таке бажання — як кір. А тому іншій людині годі вказати, звідки взявся такий запал. Це — просто цікавість. Непоясненний потяг. Звісно, в той час подорож від Москви до Сахаліну була надзвичайно трудною, тож, гадаю, у випадку Чехова причина була не тільки в цьому.
— А в чому, наприклад.
— Чехов був письменником і водночас лікарем. І, можливо, тому як учена людина хотів власними очима обстежити хворий орган такої велетенської держави, як Росія. Він почувався незатишно через те, що був відомим письменником, який живе в місті. Відчував утому від літературної атмосфери в Москві й ніяк не міг звикнути до облудних літературних колег, готових з будь-якого приводу підставляти ногу один одному. Гидував злими від природи критиками. Подорож на Сахалін, можливо, була своєрідною прощею з метою очиститися від такого літературного бруду. Однак острів Сахалін багато в чому пригнітив його. Чи не тому він не написав жодного літературного твору на зібраному під час подорожі матеріалі? Просто такий матеріал не міг стати основою для написання художнього твору. І хворий орган держави, так би мовити, став його особистим. А може, саме цього Чехов і хотів?
— Це — цікава книжка? — спитала Фукаері.
— Я читав її з цікавістю. В ній багато ділових цифр і ряди статистичних даних і, як я вже казав, нема літературного колориту. В ній Чехов яскраво проявився як учений. Але саме в цьому я вбачаю чистоту його наміру. Раз у раз у цей діловий переказ вкраплюються надзвичайно вражаючі оцінки людей, які йому траплялися, й опис краєвидів. Навіть як діловий документ ця книжка непогана. А подекуди просто чудова. Наприклад, своїми розділами, написаними про гіляків.
— Гіляків, — повторила Фукаері.
— Гіляки[40] — це аборигени, які жили на Сахаліні набагато раніше, як туди переселилися росіяни. Спочатку вони жили на півдні острова, але перемістилися в його центральну частину під тиском айнів, що прибули з Хоккайдо. Самі ж айни покинули Хоккайдо під напором стародавніх японців. Чехов зблизька спостерігав швидку втрату самобутності гіляків під пливом колонізації Сахаліну росіянами і намагався досить точно її описати.
Тенґо розгорнув розділ з описом життя гіляків і почав читати. Читав, іноді скорочуючи й змінюючи текст так, щоб слухачка легше зрозуміла.
«У гіляка міцна, кремезна будова, він середнього, навіть малого зросту. Високий зріст заважав би йому в тайзі. Кістки в нього товсті і відрізняються сильним розвитком усіх відростків, гребенів і горбочків, до яких приєднуються м'язи, а це змушує припустити, що в нього міцні, сильні м'язи, потрібні для постійної, напруженої боротьби з природою. Тіло в нього худе, жилаве, без жирової підкладки; повні й опасисті гіляки не трапляються. Очевидно, увесь жир витрачається на тепло, якого так багато має виробляти в собі тіло сахалінця, щоб компенсувати затрати, викликані низькою температурою й надмірною вологістю повітря. Тож зрозуміло, чому гіляк споживає так багато жирів. Він їсть жирну тюленину, лососів, осетровий і китовий жир, м'ясо з кров'ю, усе це у великій кількості, в сирому, сухому й часто перемерзлому вигляді, і через те, що їсть грубу їжу, місця прикріплення жувальних м'язів у нього надзвичайно розвинені й усі зуби добряче стерлися, їжа виключно тваринна, і рідко, лише тоді, коли випадає обідати дома або на гулянці, до м'яса й риби додаються маньчжурський часник або ягоди. За свідченням Невельського, гіляки вважають великим гріхом рільництво: хто почне копати землю або посадить що-небудь, того неодмінно спостигне смерть. Однак хліб, з яким їх познайомили росіяни, їдять вони з насолодою, як ласощі, й тепер нерідко трапляється в Александровську або в Риковському гіляк, що несе під пахвою буханець хліба».
133 
