«Гіляки ніколи не вмиваються, тому-то навіть етнографи вагаються назвати справжній колір їхнього обличчя; білизни не перуть, а їхній хутряний одяг і взуття мають такий вигляд, ніби їх щойно зідрали із здохлого пса. Від самих гіляків відгонить важким, терпким смородом, а на близькість їхнього житла вказує огидний, інколи майже нестерпний запах в'яленої риби й прогнилих риб'ячих покидьків. Біля кожної юрти зазвичай стоїть сушильня, наповнена до краю розпластаною рибою, яка здалека, особливо коли вона освітлена сонцем, буває схожою на коралові нитки. Біля цих сушилень Крузенштерн бачив силу-силенну дрібних черв'яків, які на дюйм укривали землю».

«Узимку юрта буває повна їдкого диму, що йде з вогнища, і до того ж гіляки, їхні жінки й навіть діти курять тютюн. Про захворюваність і смертність гіляків нічого не відомо, але слід думати, що ця несприятлива гігієнічна обстановка шкідливо впливає на їхнє здоров'я. Можливо, вона спричинилася до їхнього малого зросту, одутлості обличчя, певної млявості й лінивості рухів; можливо, їй частково треба приписати й ту обставину, що гіляки завжди виявляли слабку стійкість до епідемій».

«Про характер гіляків автори судять по-різному, але всі сходяться в одному, що цей народ не войовничий, не любить сварок та бійок і мирно вживається зі своїми сусідами. До приїзду нових людей вони ставилися завжди підозріливо, з побоюванням за своє майбутнє, але зустрічали їх щоразу люб'язно, без найменшого протесту, і якщо брехали, описуючи Сахалін похмурими фарбами, то лише для того, щоб віднадити чужоземців від острова. Із супутниками Крузенштерна вони обіймалися, а коли захворів Л. І. Шренк, то звістка про це швидко розлетілася серед гіляків і викликала щирий смуток. Вони брешуть, тільки коли торгують або розмовляють з підозрілою і, на їхню думку, небезпечною людиною, але перед тим як сказати неправду, перезираються один з одним — чисто по-дитячому. Всяка брехня і хвастощі у звичайній, не діловій атмосфері їм огидні».

«Узяті на себе доручення гіляки виконують акуратно, і не було ще випадку, щоб гіляк кинув на півдорозі пошту або розтратив чужу річ. Поляков, якому доводилося мати справу з гіляками-човнярами, писав, що вони показують себе точними виконавцями взятого зобов'язання, чим вирізняються під час доставки службових вантажів. Вони спритні, кмітливі, веселі, розкуті й зовсім не бентежаться в товаристві багатих і сильних. Нічиєї влади над собою не визнають і, здається, навіть не мають таких понять, як «старший» і «молодший». Гіляки, як кажуть і пишуть, не поважають також і родинного старшинства. Батько не вважає, що старший за свого сина, а син не поважає батька і живе, як хоче; стара мати в юрті має не більше влади, ніж дівчина-підліток. Бошняк пише, що йому неодноразово доводилося бачити, як син лупцює і виганяє з дому рідну матір, і ніхто не посмів сказати йому жодного слова. Члени сім'ї чоловічої статі рівні між собою; якщо ви пригощаєте гіляків горілкою, то маєте подавати також і найменшим. А от члени жіночої статі однаково безправні, чи то баба, мати чи дівчина-немовля; до них ставляться, як до домашньої худоби, як до речі, котру можна викинути геть, продати, штурхонути ногою, немов собаку. Собак гіляки все-таки пестять, а от жінок ніколи. Шлюб уважається пустою справою, менш важливою, ніж пиятика, його не супроводжують ніякими релігійними або марновірними обрядами. Спис, човен або собаку гіляк обмінює на дівчину, везе її до себе в юрту і лягає з нею на ведмежу шкуру — от і все. Багатоженство допускається, але широкого розвитку воно не набуло, хоча жінок, очевидно, більше, ніж чоловіків. Зневага до жінки, як до низької істоти або речі, доходить у гіляка до такого ступеня, що у сфері жіночого питання він не вважає ганебним навіть рабство у прямому і грубому значенні цього слова. За свідченням Шренка, гіляки часто привозять із собою айнських жінок як рабинь; очевидно, жінка становить у них такий же предмет торгівлі, як тютюн або рогожа. Шведський письменник Стріндберґ, відомий жінконенависник, що бажає, аби жінка була тільки рабинею й догоджала примхам чоловіка, по суті однодумець гіляків; якби йому випало приїхати на Північний Сахалін, то вони довго його обіймали б».