ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  37  

— Правильно міркуєш, голубе, — сказав Томас, тримаючи засмаглі руки на кермі. Настрій у нього був чудовий. Десять днів підряд попрацював він в одній з нових колоній, а зараз мав два вільні дні і їхав на вечірку.

— Мене вже нічого не дивує, — вів далі старий. — Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть мій годинник поводиться дивно. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам-один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини. Я тоді можу заприсягтися, що це справді так. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає. Що й казати, це хороше місце для старого. Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на різдво сімдесят років тому — не знаю, чи доводилося тобі мати таку. Вона називалася калейдоскоп: така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шматочки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивишся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так красиво! От і Марс. Милуйся ним. Нехай він лишається такий, який є. Мати божа. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіани побудували більш як шістнадцять століть тому? З тебе один долар і п’ятдесят центів. Дякую і на добраніч!

Томас поїхав далі стародавнім шосе, усміхаючись сам до себе.

Довга дорога мчала крізь темряву й гори. Він тримався за кермо, час від часу простягаючи руку до бляшанки з харчами, щоб узяти цукерку. Годину він мчав порожнім шосе: жодної машини, жодного вогника, тільки дорога під ним, тільки мотор гуде, а навколо Марс — тихий-тихий. Марс був завжди тихий, але цієї ночі особливо. Поряд тяглися пустелі й порожні моря, і гори погойдувались проти зоряного неба.

Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся.

Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути його на дотик.

Він вів машину між пагорбами Часу. В нього заболіла шия, і він сів рівно, дивлячись вперед.

В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва — в руїнах.

Він знову ввімкнув мотор і проїхав ще з милю, а тоді знову став, вийшов із кабіни і, захопивши свою бляшанку з харчами, пішов на невеликий пагорб, звідки можна було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив термос, налив собі кави. Повз нього пролетів нічний птах. Настрій був гарний, на душі спокійно.

Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між пагорбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання.

Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку.

Поміж пагорбів з’явилася дивна річ.

Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незліченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її корпусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти, її шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завмираючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей — ніби зазирав у колодязь.

Томас підвів руку і автоматично сказав: “Привіт!” Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був марсіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була усмішка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.

В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного. Перший крок зробив Томас.

— Привіт! — мовив він.

— Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою. Вони не зрозуміли один одного.

  37