Последние отзывы

  35  

— Зрозумів, нащо я тут? — промовив він. — У школі нам розповідали про Джонні Яблучне Зерня, який ходив по Америці і саджав яблуні. Що ж, я роблю більше. Я саджу дуби, в’язи і клени, всі породи дерев: і осики, і кедри, й каштани. Замість того, щоб вирощувати лише фрукти для шлунка, я вирощую повітря для легень. Коли через багато років ці дерева стануть дорослими, подумати лише, скільки вони дадуть кисню!

Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших людей, він вслухався в тихий марсіанський ранок і думав: “Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знайдеться тут для мене діло?”

Потім він знепритомнів.

Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем, він кашлянув і розплющив очі.

— Все буде гаразд, — сказав лікар.

— Що сталося?

— Повітря дуже розріджене. Дехто звикає. А вам, на мою думку, краще повернутися на Землю.

— Ні! — Він сів і майже зразу відчув, як потемніло йому в очах і Марс двічі перекрутився під ним. Його ніздрі розширились, і він примусив легені ковтати ніщо. — Я звикну! Мені треба лишитися тут!

Потім він лежав сам, страшно, мов риба на піску, роззявляючи рота… “Повітря, повітря, повітря, — думав він. — Мене відсилають назад через те, що тут мало повітря”. Він повернув голову, щоб побачити марсіанські пагорби й долини. Придивився і відразу помітив, що там не було жодного дерева — жодного, скільки сягало око! Навколо земля, чорна родюча земля, але на ній нічого не було, навіть трави… “Повітря, повітря”. Ні на вершинах пагорбів, ні під ними, в затінку, ні навіть біля струмочків — жодного дерева, жодної зеленої стеблини!

Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та горлянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чистого кисню. Дерева й трава! Він подивився на свої руки, перевернув їх догори долонями. Він садитиме дерева й траву. Це буде його робота — боротися проти того, що заважає йому залишитися тут. Він вестиме свою “садову” війну з Марсом. Планету вкривав древній грунт, марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що вимерли від старості. А що, коли привезти нові види? Земні дерева: гіллясті мімози і плакучі верби, магнолії і пишні евкаліпти. Що тоді? В цьому грунті повинні лежати величезні незаймані мінеральні багатства.

— Дозвольте мені встати! — закричав він. — Мені треба побачити Координатора!

Цілий ранок проговорили вони з Координатором про те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому грунті. Початку організованого насадження дерев треба було чекати місяці, якщо не роки. Досі продовольство приставляють із Землі замороженим. Лише деякі громади вирощували хлорелу.

— Отже, поки що, — сказав Координатор, — будете діяти самі. Дістанемо що можна з насіння, а також деяке знаряддя. Зараз скрутно з місцем на ракетах, і оскільки перші наші поселення — це гірські селища, то, боюсь, ви не зустрінете великого співчуття…

— Але ви дозволите мені?

Йому дозволили і видали мотоцикл з коляскою. Наповнивши коляску насінням і саджанцями, він виїхав у пустельну долину, залишив машину і рушив далі пішки.

Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного разу не озирнувся назад. Озирнутися — значить завдати серцю болю. Стояла надто суха погода, і навряд щоб насіння проросло. Цілком можливо, що весь цей похід, це безупинне нагинання й копання виявиться маркою роботою. Він дивився просто себе, прямуючи сонячною широкою долиною далі й далі від Першого Міста, чекаючи приходу дощів.

Дріскол натягнув на плечі ковдру: над сухими горами купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що, здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на долоні, родючий грунт, з якого виростуть велетенські стебла квасолі, а потім із стиглих стручків падатимуть униз, гупаючи об землю, величезні важкі зерна.

Вогонь затріпотів і сховався в сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім! Враз запахло вологою. “Сьогодні вночі, — подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. — Сьогодні вночі”.

Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся. Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя. Дощ!

Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям. а на смак скидався на старий херес.

Дощ!

Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали. Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тварина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.

  35