очень нудно 
2 
Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для її тіла форми, і заплющила очі.
І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї затремтіли, напружилися й почали судомно хапати повітря. За мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи, в кріслі. В її очах світився переляк.
Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима. Але марні сподівання: між колонами не було нікого.
В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.
— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.
— Ні, ні! — вигукнула вона.
— Мені здалося, ти щось кричала.
— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.
— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.
Жінка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.
— Який дивний сон, — прошепотіла вона. — Дуже дивний.
— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швидше повернутися до своєї книги.
— Мені приснився якийсь чоловік.
— Чоловік?
— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на зріст.
— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-велетень!
— Проте він здався мені… вродливим, — вела вона далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова. — Хоч і надто високим. І в нього були… О, я знаю, ти скажеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!
— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він мав чорне волосся?
— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.
— Я просто взяв найнеймовірніший колір, — холодно відповів він.
— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла! Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудернацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі мною.
— Прилетів з неба? Ну, це вже дурниця!
— Він прилетів у блискучій металевій оболонці, — пригадувала вона, заплющивши очі. — Мені снилося, що в чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті впало. Це був довгастий сріблястий предмет-такого я ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і вийшов цей високий чоловік.
— Якби ти більше уваги приділяла своїй роботі, то дурні сни не лізли б тобі в голову.
— Для мене це був цікавий сон, — зауважила жінка, лягаючи в крісло. — Я й не підозрювала, що в мене така багата уява. Подумати тільки: чорне волосся, сині очі й біла шкіра! Який дивний чоловік і водночас — гарний!
— Це свідчить, що в тебе на думці гарні чоловіки.
— Який ти недобрий! Я ж його не вигадала. Він несподівано виник переді мною — ніби наяву. Подивився на мене й сказав: “Я прилетів у своєму кораблі з третьої планети. Мене звуть Натаніел Йорк…”
— Яке дурне ім’я! Хіба воно схоже на людське? — заперечив чоловік.
— Я згодна, що ім’я дурне. Але ж це сон. Так-от, він сказав: “Ми перші здійснили міжпланетний політ. Нас двоє в кораблі — я і мій товариш Берт”.
— Ще одне дурне ім’я.
— Далі він сказав: “Ми прибули з міста, що лежить на Землі — це назва планети”. Він саме так і назвав: Земля. Взагалі розмовляв він якоюсь чужою мовою. Проте я розуміла його. Мабуть, за допомогою телепатії.
К повернувся до дверей. Але дружина зупинила його:
— Ілле, ти коли-небудь думав про те, чи є люди на третій планеті?
— На третій планеті від Сонця життя неможливе, — терпляче пояснив чоловік. — Наші вчені встановили, що там в атмосфері забагато кисню.
— От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб вони прилетіли до нас у космічному кораблі!
— Слухай, Ілло, ти ж знаєш, як я не люблю, коли базікають про те, чого нема на світі. Давай-но працювати.
- Пий до мене, дівча любе,
- І, п’ючи, поглянь у вічі…
Сонце стояло на вечірньому прузі, коли Ілла заспівала цю дивну пісню. Вона саме готувала надворі вечерю.
Тихо шурхотів дощ, спадаючи водограєм з колон, а жінка знову й знову бездумно наспівувала незнайомі слова невідомої пісні.
— Що це за пісня? — роздратовано вигукнув чоловік, виходячи з своєї кімнати і підсідаючи до вогняного столу.
— Не знаю, — жінка аж застигла від здивування і мимоволі затулила рукою рот. За пустельним обрієм сідало сонце. Надходив вечір, і будинок закривався сам собою, наче велетенська квітка, що згасає разом із сонцем. Між колонами повівав вітерець, на вогняному столі кипіла срібна лава. Вітерець ворушив червонясте волосся Ілли, щось тихо муркотів їй на вухо. Жінка мовчки втупилася своїми золотавими вологими очима в неозорі простори жовтого морського дна — ніби намагалася щось збагнути.
- Пий до мене, дівча любе,
- І, п’ючи, поглянь у вічі… -
тихо, спокійно й поволі заспівала вона.
2 
