75 
— Куди, в кіно?
— А що тут поганого?
— Нічого… нічого.
— Знаєте що, пане? — сказала жінка. — Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули — чи не так?
— Ось цього я аж ніяк не можу збагнути, — мовив Еттіл. — Чому ви так зробили?
— Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. — І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.
Еттіл зібрався на силі — треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: “Люба Тілло…” Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.
— Брате, — закричала вона, обпалюючи Еттіла вогнистим поглядом. — Чи ти знайшов спасіння?
Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.
— Хіба мені загрожує небезпека?
— Страшна небезпека! — заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. — Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!
— Здається, справді так, — затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.
— Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба ні? — і вона широко осміхнулася.
— Мабуть, так.
Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:
— Брате, а ти хрещений?
— Не знаю, — прошепотів у відповідь він.
— Не знаєш?! — скрикнула вона й високо підняла бубон.
— Це щось схоже на розстріл? — запитав він.
— Брате, — мовила бабуся, — ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі — зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.
— І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? — запитав Еттіл.
— Не вимагай одразу всього, — відказала вона. — Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.
— Той світ я знаю, — сказав Еттіл.
— Там спокій, — мовила вона.
— Так.
— І тиша, — вела вона далі.
— Так.
— Там молочні ріки й кисельні береги.
— Либонь, так воно і є, — скрушно погодився Еттіл.
— Т всі радіють.
— Я бачу все це, як зараз, — мовив Еттіл.
— То кращий світ, — сказала вона.
— Куди кращий, — відповів він. — Так, Марс — велика планета.
— Ти що, пане, глузуєш із мене? — Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.
— Та ні! — Еттіл збентежився й розгубився. — Я думав, ви говорите про…
— Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур…
— І справді, Земля — місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.
— Пане, ти знову глузуєш із мене! — розгнівалася бабуся.
— Hi… Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.
— Гаразд, — сказала вона. — Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?
— Спробую, — непевно відказав він.
І вона пішла геть, б’ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: “Щастя моє вічно зі мною!”
Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.
“Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.
Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres.[25] Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури — розвинені лише щелепні м’язи, адже вони безперестанку жують гумку.
І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль…”
Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.
Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.
75 
