Последние отзывы

  103  

— Уїлле…

— Дай мені закінчити. Це не задля грошей, ні. І не задля всяких видовищ, ні. Це все люди брешуть, вигадують самі собі різні причини. Розбагатіти, кажуть, прославитися. Заради забави, кажуть, щоб не сидіти на тому самому місці. А насправді всередині весь час щось цокає, як ото в лосося, чи в кита, чи там у пайдрібнішого мікроба. І цей годинничок, який цокає в кожній живій істоті, знаєте, що каже? Він каже: йди далі, не засиджуйся на місці, не зупиняйся, пливи й пливи. Мандруй до нових світів, будуй нові міста, щоб ніколи й ніщо не могло вбити Людину. Розумієш, Керрі? Це ж не просто ми з тобою прилетіли на Марс. Від того, що ми встигнемо зробити за своє життя, залежить доля всього людського роду. Це щось настільки грандіозне, що аж сміх і страх бере.

Сини, не відстаючи, йшли слідом, і Керрі йшла поруч — він це відчував, — і йому хотілося глянути їй в обличчя, подивитись, як вона сприймає його слова, але він стримався.

— Колись, — я тоді ще був хлопчиком, — у нас поламалася сівалка, а грошей полагодити її не було, — ми з батьком вийшли в поле й розсівали насіння руками; то це те саме. Сіяти все одно треба, бо інакше врожаю не збереш. Боже, Керрі, ти лише пригадай, що писалося в недільних додатках до газет: ЧЕРЕЗ МІЛЬЙОН РОКІВ ЗЕМЛЯ ОБЕРНЕТЬСЯ НА КРИГУ! І я, хлопчисько, ревма ревів, читаючи оті статті. Мати питає — чого це ти? А я відповідаю — плачу, бо мені шкода отих бідолах, котрі тоді житимуть. А мати каже — та не турбуйся ти ними. Але, Керрі, в тому-то й річ — ми таки турбуємося ними. А то б не забились аж сюди. Дуже важливо, щоб Людина з великої літери жила й жила. Для мене Людина з великої літери — це головне. Ясно, я не безсторонній, бо ж сам із цього роду-племені. Але коли й можна досягти безсмертя, про яке так полюбляють розводитися люди, то лише так — іти далі, засівати Всесвіт. Тоді якщо десь і недорід, ми однаково будемо з урожаєм. Хай на Землі хоч голод, хоч іржа. А на Плутоні чи деінде, у хтозна-якій місцині, котру заселять люди через тисячу років, пшениці вродять. Я просто зсунувся на цьому, Керрі, просто схибнувся. Коли я до цього додумався, то так розхвилювався, що мені хотілося схопити тебе, наших хлопчиків, кожного стрічного і всім про це розповісти. Але потім подумав — це, хай йому чорт, зовсім ні до чого. Бо, подумав я, настане такий день чи ніч, і ви самі почуєте, як у вас усередині теж цокають ці годиннички, і ви все зрозумієте, і не треба буде нічого пояснювати. Звісно, Керрі, це надто високі слова і надто великі думки для такої маленької людини, як ото я, що й на зріст невелика, але, присягаюся, все це правда.

Вони йшли пустельними вулицями міста і прислухались до відлуння своїх кроків.

— Ну, а сьогоднішній ранок? — запитала Керрі.

— Зараз і про це скажу, — відповів він. — Якась частка мене теж поривається додому. Але решта каже: якщо ми підемо, всьому кінець. Отож я подумав — чого нам бракує найбільше? Того, до чого ми звикли. Речей’наших хлопчиків, твоїх, моїх. І я тут подумав: коли без старого не можна почати нове, то, господи боже мій, я скористаюся тим старим. Пам’ятаю, в підручниках з історії є таке: тисячу років тому люди, коли кочували з місця на місце, носили з собою вогонь — видовбували коров’ячий ріг, клали туди жарини, роздмухували їх цілий день, а ввечері на новому місці розпалювали багаття від тої іскорки, яку зберегли від рання. Вогонь кожен раз новий, але в ньому завжди є щось від старого. Отже, я почав усе обмірковувати і зважувати. Чи варте Старе всіх наших грошей? — спитав я самого себе. — Ні! Тільки те має ціну, чого ми досягли за допомогою Старого. Гаразд тоді, а Нове варте всіх наших грошей? Чи згоден ти вкласти все в те, що буде невідомо коли? — спитав я самого себе. — Так! — сказав я. — Якщо в такий спосіб я зможу перебороти оте, що штовхає нас назад на Землю, то я ладен жбурнути наші гроші в гас і тернути сірником!

Керрі й сини зупинилися. Вони стояли посеред вулиці, дивлячись на нього так, ніби то зовсім не він, а смерч, що зненацька налетів, мало не звалив їх на землю, а тепер ущухає.

— Сьогодні вранці прилетіла вантажна ракета, — тихо мовив він. — Вона привезла дещо й для нас. Ходімо заберемо.

Вони повільно піднялися по трьох сходинках в порт ракетодрому, пройшли по лункій залі до камери схову — її зачинені на ніч двері саме розсувалися.

— Розкажи ще про лосося, — попросив один із хлопчиків.

Сонце вже підбилося високо й припікало, коли вони приїхали з міста в узятому напрокат ваговозі, який був напхом напханий великими й малими ящиками, пакунками й паками — високими, низенькими, довгими, пласкими; все було пронумеровано й чітко надписано: “Марс, Нью Толедо, Уїльяму Прентісу”.

  103