451° за Фаренгейтом : Бредбері Рей : Страница - 104 : Читать онлайн бесплатно

Ваговоз зупинився біля збірного будиночка, хлопчики посплигували вниз і допомогли матері вийти. Уїлл якусь хвилю посидів за кермом, а тоді повільно виліз, обійшов ваговоз і глянув на багаж у кузові.

Під обід усі ящики, крім одного, були розпаковані, речі лежали на дні висохлого моря, а вся родина стояла біля них.

— Керрі…

Він підвів дружину до старого ґанку, який стояв скраю.

— Послухай-но, Керрі…

Сходинки зарипіли, зашепотіли під ногами.

— Що вони кажуть, скажи мені, що вони кажуть?

Вона стояла на старезних дерев’яних сходинках, занурившись у свої думи, і не могла вимовити й слова.

Він повів рукою:

— Тут — ґанок, там — вітальня, кухня, три спальні. Частину побудуємо заново, частину привеземо. Звісно, поки що в нас тільки й того, що ґанок, сякі-такі меблі для вітальні та ще старе ліжко.

— Всі наші гроші, Уїлле!

Він усміхаючись обернувся до неї.

— Але ж ти не гніваєшся? Подивись-но на мене! Ні, не гніваєшся. Ми все перевеземо сюди, хай через місяць, хай через рік. І вази з гранованого скла, і вірменський килим, який твоя мати подарувала нам у дев’ятсот шістдесят першому році! І хай собі сонце вибухає!

Вони дивилися на інші ящики, на яких стояли номери й написи: гойдалка перед ґанком, крісло-гойдалка з ґанку, китайські підвіски…

На сходи поставили вхідні двері з маленькими різнобарвними шибками, і Керрі подивилась у суничне віконце.

— Що ти бачиш?

Але він знав, що вона бачила, бо й сам дивився крізь кольорове скло. То був Марс, холодне його небо потеплішало, мертві моря запалали, пагорби стали схожі на купи суничного морозива, вітер пересував піски, наче жарини. Суничне віконце, суничне віконце, воно вкрило все довкола лагідним ніжним рум’янцем, виповнило душу й очі сяйвом нескінченного світання. Нахилившись до віконця, дивлячись крізь нього, він почув свій голос:

— За рік тут буде місто. З’явиться тіниста вулиця, в тебе буде ґанок, і друзі будуть. Тоді всі ці речі не так уже будуть потрібні. Але ми почнемо з цього, з дрібниць, до яних ми звикли, а щодалі — то більше, і незабаром Марс зміниться так, аж тобі здаватиметься, ніби ти тут прожила вік.

Він збіг по східцях до останнього, ще не розпакованого ящика, обтягнутого мішковиною. Складеним ножем надрізав мішковину.

— Ану, вгадай, що тут? — спитав він.

— Моя кухонна плита? Пічка?

— Ніколи не вгадаєш! — він лагідно всміхнувся. — Заспівай мені пісеньку, — попросив він.

— Уїлле, ти зовсім з глузду з’їхав.

— Заспівай мені пісеньку, варту всіх отих грошей, що в нас були та й загули, — і дідько їх бери! — мовив він.

— Таж я нічого не знаю, окрім “Дженні, Дженні, моє серденько…”

— От і співай її, — сказав він.

Але вона ніяк не могла почати. Він бачив, як безгучно ворушились її вуста, як вона намагалась заспівати — та дарма.

Він рвонув мішковину, засунув руку всередину, мовчки помацав там і почав наспівувати сам; нарешті знайшов те, що шукав, і в ранковому повітрі пролунав чистий акорд фортепіано.

— Ось так, — сказав він. — Тепер заспіваймо що пісню від початку до кінця. Всі разом! Даю вам тон.