111 
— Як слухаю цю музику, то іноді мене глибоко вражає така річ, як час, — ніби прочитавши думки Аомаме, промовила господиня. — Чотириста років тому, як ми тепер, люди слухали ту саму музику. Хіба це не дивно?
— Та як вам сказати… — відповіла Аомаме. — Але ж, до речі, чотириста років тому, як ми, вони дивилися на той самий Місяць.
Ніби трохи здивувавшись, господиня глянула на Аомаме. І потім кивнула.
— Так, правду кажете. Та якщо подумати, то, можливо, в тому, що ми слухаємо ту саму музику через чотири століття, насправді нема нічого дивного.
— І, можливо, треба сказати, що бачимо майже той самий Місяць, — сказала Аомаме. Й глянула на господиню. Однак, здається, ці слова її не зацікавили.
— На цьому компакт-диску записано музику, виконану на стародавніх інструментах, — сказала господиня. — 3 використанням таких, як тоді, інструментів і тогочасних нот. Іншими словами, звучання музики в основному таке саме, як і колись. Як і Місяць.
— Тільки речі залишаються незмінними. А от людська чутливість, мабуть, відрізняється тепер від колишньої. Тодішня ніч, напевне, була набагато глибшою, темнішою, а Місяць сяяв набагато яскравіше. І, безперечно, люди не мали тоді ні грамплатівок, ні касет, ні компакт-дисків. А тому не мали змоги щодня, будь-коли, як заманеться, в такій нормальній формі слухати музику. Вона завжди була особливою, — сказала Аомаме.
— Правду кажете, — погодилася господиня. — Ми живемо в такому зручному світі, а тому наша чутливість, напевне, ослабла. Місяць на небі залишився тим самим, але, можливо, ми бачимо щось інше. Напевне, чотири століття тому ми мали багатшу, ближчу до природи душу.
— Однак той світ був жорстоким. Більша половина дітей через хронічні епідемії й недоїдання вмирали, не досягнувши зрілого віку. Люди гинули, як мухи, від поліомієліту, туберкульозу, натуральної віспи й кору. Серед простого народу траплялося небагато людей, яким сповнилося понад сорок років. Жінки народжували багато дітей, але після тридцяти років ставали беззубими й схожими на немічних бабусь. Щоб вижити, люди часто вдавалися до насильства, дітей змалку змушували тяжко — так, що в них кістки деформувалися — працювати, а дівчата-підлітки часто ставали повіями. Продавали своє тіло також хлопці-підлітки. Більшість людей жила, ледве зводячи кінці з кінцями, далеко від світу душевного багатства й чутливості. Вулиці міст кишіли каліками, жебраками й злочинцями. І, мабуть, тільки невелика частка людей могла зворушено споглядати Місяць, захоплюватися п'єсами Шекспіра й слухати чарівну музику Дауленда.
Господиня всміхнулася.
— Ви — дуже цікава людина.
— Я — звичайнісінька людина. Тільки люблю читати книжки. Здебільшого історичні.
— І мені подобаються історичні книжки. Вони свідчать, що в основному ми тепер такі самі, як і колись. Змінився одяг і спосіб життя, але наші думки і вчинки залишилися майже незмінними. Зрештою, людина — це лише переносник генів, дорога, якою вони мандрують. Вони переїжджають на нас, як на конях, з одного покоління до іншого. Гени не думають про те, що таке добро, а що зло. Вони не знають, станемо ми щасливими чи нещасними. Бо ми для них лише засіб. Вони думають тільки про те, що найкорисніше для них.
— А проте нам доводиться думати над тим, що таке добро, а що зло. Правда?
Господиня кивнула.
— Маєте рацію. Людині доводиться про це думати. Однак основою нашого життя керують гени. І, природно, через це виникають суперечності, — сказала вона, всміхнувшись.
На цьому розмова про історію скінчилася. Жінки допили квітковий чай і перейшли до вправ з бойового мистецтва.
Того ж дня в «Садибі плакучих верб» відбулася проста вечеря.
— Ви не проти того, якщо приготуємо просту вечерю? — спитала господиня.
— Звичайно, не проти, — відповіла Аомаме.
Страви підвіз на ручному візку Тамару. Готував їх, напевне, професійний кухар; а Тамару подавав й обслуговував господиню з гостею. Він вийняв з відерця, наповненого шматками льоду, пляшку білого вина й звичним рухом рук налив у склянки. Воно було пахуче й смачне. На стіл подав варену білу спаржу, салат «Niçoise» та яєчню з крабовим м'ясом. А також рогалики й масло. Все свіже й смачне. Достатню кількість. Господиня завжди їла небагато. Вишукано орудуючи ножем і виделкою, вона потрошки, як пташка, підносила шматочки їжі до рота. Увесь той час Тамару чекав у найдальшому кутку солярію. Аомаме завжди мимоволі дивувалася, як такий огрядний чоловік тривалий час може залишатися непомітним.
111 
