Последние отзывы

  116  

У будинку був один телефон і телевізор. Вони стояли у спільному холі, поряд з передпокоєм, де також зберігся старий диван, стільці й обідній стіл. Більшість жінок майже цілий день проводили в цій кімнаті. Але телевізор вмикали рідко. І якщо вмикали, то негучно. Жінки більше любили читати книжку, перегортати газету, сидіти над рукоділлям або, наблизившись впритул одна до одної, тихо про щось перемовлятися. Траплялись і такі, що цілий день малювали. Це був дивовижний простір. Ніби тимчасове місце перебування між реальним і потойбічним світом з тьмяним освітленням. І в погоду, і в негоду, серед дня і вночі воно було однаковим. Щоразу, заходячи сюди, Аомаме почувалася недоречною істотою, байдужим чужинцем. Бо цей притулок скидався на своєрідний клуб, куди не кожного приймали. Щоправда, самотність цих жінок мала інше походження, ніж самотність, яку відчувала Аомаме.

Коли з'явилася стара пані, троє жінок у холі підвелися. З першого погляду було видно, що вони ставляться до неї з глибокою повагою. Господиня веліла їм сісти.

— Не треба вставати. Бо я хочу поговорити лише з Цубаса-тян.

— Цубаса-тян у своїй кімнаті, — сказала жінка з довгим прямим волоссям, що здавалася одного віку з Аомаме.

— Вона з Саеко-сан. Начебто ще не може спускатися вниз, — додала трохи старша жінка.

— Мабуть, доведеться ще трохи почекати, — з легкою усмішкою на губах сказала господиня.

Всі троє мовчки кивнули. Вони добре розуміли, що означає «доведеться ще трохи почекати».

Піднявшись у кімнату на другому поверсі, господиня веліла маленькій, непомітній, мов тінь, жінці на якийсь час вийти з кімнати. Жінка на ім'я Саеко, ледь-ледь усміхнувшись, покинула кімнату, зачинила за собою двері й спустилася вниз сходами. У кімнаті залишилася десятирічна дівчина на ім'я Цубаса. Дівчина, господиня та Аомаме сіли за невеличкий обідній стіл. Вікно заслоняли товсті штори.

— Цю гостю звати Аомаме-сан, — звернулася господиня до дівчини. — Вона працює зі мною. Тому можеш не хвилюватися.

Дівчина зиркнула на Аомаме, а тоді легенько, майже непомітно, кивнула.

— А це — Цубаса-тян, — відрекомендувала її господиня. І запитала: — Цубаса-тян, коли ти сюди прибула?

Дівчина ледь-ледь, на один сантиметр, хитнула головою — мовляв, не знаю.

— Шість тижнів і три дні тому, — сказала господиня. — Можливо, ти не рахуєш днів, а от я роблю це акуратно. Знаєш, чому?

Дівчина знову легенько хитнула головою.

— Бо іноді час особливо важливий, — пояснила стара пані. — Його підрахунок набуває тоді великого значення.

В очах Аомаме Цубаса видавалася звичайною десятирічною дівчиною, яку будь-де можна зустріти. Як на свій вік була досить високою, але без опуклостей на худих грудях. Очевидно, потерпала від хронічного недоїдання. Риси обличчя — непогані, але враження від нього — страшно бліде. Очі — немов запітніле скло, за яким нічого не видно. Висохлі губи раз у раз нервово ворушилися — здавалося, намагалися щось сказати, але не знаходили слів.

Господиня вийняла коробку шоколаду з принесеного паперового пакета. На коробці — зображення гірської ущелини в Швейцарії. А всередині — десяток гарних шоколадок різної форми. Стара пані дала одну дівчині, одну — Аомаме, а ще одну поклала собі в рот. Те ж саме зробила Аомаме. Тільки після цього Цубаса й собі взялася смоктати шоколадку. Якийсь час усі троє зосередилися на шоколаді.

— Ви пам'ятаєте, якими самі були в десятирічному віці? — запитала господиня Аомаме.

— Добре пам'ятаю, — відповіла Аомаме. У такому віці вона потиснула руку одному хлопцеві й поклялася кохати його все життя. Через кілька місяців у неї почалося перше місячне. У той час у житті Аомаме сталося чимало змін. Вона вирішила віддалитися від віри й порвати зв'язок з батьками.

— І я добре пам'ятаю, — сказала господиня. — У такому віці батько забрав мене до Парижа, де я пробула цілий рік. Він працював тоді дипломатом. Ми мешкали у старих апартаментах поблизу Люксембурзького парку. Був кінець Першої світової війни, і залізничні станції кишіли пораненими солдатами — молодими, немов діти, і старими. Париж у будь-яку пору чарує своєю красою, але в мене залишилося тільки враження від кривавих наслідків війни. Люди, які втратили очі, руки й ноги в жорстоких боях на передовій лінії, блукали вулицями, немов покинуті душі. В очі мені впадали лише білі бинти на поранених чоловіках і чорні жалобні стрічки на жіночих руках. Багато нових домовин тягли коні на возах до кладовища. Зустрічаючись з ними, люди на вулицях відвертали очі й замовкали.

  116