Последние отзывы

  38  

— Гой! Чия то корова реве?

— Твоя і реве, — сказав татко.

— От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.

Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.

Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому.

Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І — до кургану.

Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.

— От я дурна!

Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило.

— Нічо', нічо'… — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.

Не бігла вже.

Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко.

Набрала повітря у груди, видихнула тихо:

— Дядьку Романе…

Від копи — шурхіт.

Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле…

Перелякалася — та ще тихіше:

— Дядьку Романе…

— А-а-а, це ти, — почула.

Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.

Роман підійшов ближче.

— Чого прийшла? — мов ляснув.

— Піду…

Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.

— Та ні вже, стій!

— Піду я…

— Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі:

— Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку — сідай! Сіла, тремтить.

— Чого вам?

Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона — ні слова.

Аж він:

— Ти… була там?

— Де? — цокотить зубами зі страху.

— Там, де Сашка знайшли…

— Була колись раніше…

— Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі.

— Ні…

— Брешеш… — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє…

Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:

— Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.

— Що ж це воно! Що ж це…

Катерина голову до його колін притисла.

— Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…

Роман наче схаменувся. Катерину підняв:

— Розказуй…

— Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…

— Та кажи ж!

— Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. — І все? — Роман запитав — і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.

— Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе розказала. Не вірите?

— Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:

— А у вас дрижаки… Змерзли.

— Зовсім не змерз… Зовсім…

— Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?

— Можна, можна… — І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.

— Поцілуєте мене?

— Поцілую…

Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:

— А можна я сама?

— Можна, Русалонько…

Вона щоки неголені цілує та примовляє:

— Оце мені таке щастя… таке щастя…

Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.

— Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?

Роман личко поцілував і прошепотів:

— Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.

— Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці.

— Біжи, Русалонько.

— Я скоро повернуся. День тепер короткий. — І побігла.

До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.

  38