Последние отзывы

  37  

На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.

— Потім поїси, синочку, — прошепотіла.

— Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.

— Де тут бомжі?

— Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…

Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:

— А нащо ти, Ромку, будинок спалив?

Роман голову опустив і зубами скрегоче:

— А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.

Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.

— Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…

— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.

— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.

— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.

Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.

— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся.

Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.

— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.

Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче…

— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.

Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:

— Привіт, Ромка.

— Привіт, — голови не підіймає.

— А ти чого тут? — татко йому.

— На копу йду, — сказав і пішов.

А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…

Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.

— Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. І вченим:

— Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.

Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:

— Перепочиньте, а ми глянемо. — І що вони там дивляться? — казав татко.

— Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.

— Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса.

— Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Ігор йому.

А Катерина все оберталася.

— Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що?

Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:

• — Не сідай коло мене,
• Скажуть люди — люблю тебе.
• А я роду не такого,
• Щоб любити будь-якого!

Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.

— Можна я пісень послухаю?!

Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.

Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!»

А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.

Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.

• Гоп, чук по вечері —

• Зачиняйте, діти, двері,
• А ти, стара, не журись
• Та до мене пригорнись.

• Сип борщ, кидай кашу,
• Люблю, діти, матір вашу.
• Не так матір, як дочку,
• Бо хороша на личку.

Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка:

— Куди це ти?

— Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи.

— Ну, йди, доню, — мамка з тривогою.

Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:

  37