ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  43  

— Отаке кляте стерво! — вигукнула Ничипориха. — Удавало з себе янголятка!

— Та стривайте, — Денис до неї, а Ничипориха його по щоці — лясь!

— А ти, мабуть, такий же збоченець! — крикнула. — Чого захищаєш?!

— Що ви собі думаєте?! — аж заверещав Денис. — Чого руки розпускаєте?!

— А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! — ще гучніше розкричалася Ничипориха. — Хвали Бога, що чужий…


До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї — знахідки розглядали, курили.

— Я їх боюся, — признався Денис. — Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно?

— То село, громада, — сказав Ігор. — Тут — або так, як усі, або ніяк.

— Що з дівкою буде?

— Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати.

Мамка теж розуміла — шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала:

— Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?

— Не знаю нічого, — знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала — і дивиться навкруги, наче гачка шукає.

Мамка вскочила:

— Ти що робиш?!

— Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного.

— А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!

— А я й сама хотіла.

— Ні, не будемо косу різати, — мамка охолола. — Не можна. Дівка не косу ріже — долю собі. — І що то вона за доля, якщо від коси залежить? — Катерина їй.

— А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.

Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. «Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, — плакала душа. — Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…»

Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї — очі злипаються, втомлена, знервована.

— Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою:

— Добре…

Татка гукнула.

— А, ходімо, Льончику, «на дачу». Хоч поспимо трохи.

Татко потилицю почухав.

— Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо…

— А нічого не будемо говорити, — сміється мамка.

До сараю зайшли.

— Я вам уже постелила, — мамка лагідно. — Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся.

— А це, значить, і є ваша «дача»?..

Мамка зітхнула.

— Вона… Грошей треба.

— То, може, ми тут… — Голос в Ігора геть захрип — розхвилювався Ігор, сам не знав від чого.

Тут і татко розсміявся.

— Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, — що в хаті, що в сараї…


Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?

Від віконця — зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.

— Дядьку Романе?… — і заплакала. А він стоїть під вікном і благає:

— Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько.

Руки розтремтілися — ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла:

— Дядьку Романе… І — до нього в обійми.

— Змерзнеш, змерзнеш… — він і сам тремтів. — Чекай, пінжака на тебе накину.

— Дядьку Романе…

— Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому.

— Ходім, ходім…

Усілися за хатою, а тут — мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку глянути хтіла… Чує — голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не чують.

— Дядьку Романе, — Катерина шию Романову обійняла, схлипує. — Не можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане кажуть. А то неправда! Геть усе — неправда. Ви мені вірите?

Мамка й дихати забула, завмерла.

— Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе.

Куди не гляну — ти перед очима.

— Дядьку Романе, я боюся… Боюся, що тітка Раїса мене вб'є.

— Е, ні! — Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. — Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя.

  43