Последние отзывы

  98  

— Дідька лисого добре! — заволав старий. — Це пречудово! Прочитайте-но ще раз, сідайте і прочитайте ще раз, хай йому біс!

Отак воно й велося, день у день, по десять годин поспіль. На підлозі виростала купа жовтуватого списаного паперу, за тиждень вона стала величезною, за два тижні — неймовірною, наприкінці місяця — просто неможливою.

— Ви послухайте лишень! — кричав старий і читав уголос. — А це? — казав він. — А ось іще розділ, Боултоне, а ось повість, її щойно передано, назва — “Космічна війна”, ціла повість про те, як ото воно — воювати в космосі. Він балакав з різними людьми, розпитував солдатів, офіцерів, ветеранів Простору. І про все написав. А ось іще розділ, називається “Довга опівнічна пора”, а цей про те, як негри заселили Марс, а ось нарис — опис марсіанина, йому ж ціни нема!

Боултон кахикнув.

— Пане Філд…

— Потім, потім, не заважайте.

— Кепські новини, сер.

Філд підвів сиву голову.

— Що таке? Щось з Елементом Часу?

— Передайте Вулфові, нехай поквапиться, — м’яко сказав Боултон. — Певне, зв’язок з Минулим урветься цього тижня.

— Я дам ще мільйон доларів, тільки підтримуйте його.

— Річ не в грошах, пане Філд. Тепер усе залежить від звичайної фізики. Я зроблю все, що можу. Але ви його про всяк випадок попередьте.

Старий зіщулився в кріслі, став зовсім крихітним.

— Невже ви саме тепер заберете його в мене? Він так чудово працює! Бачили ви, які ескізи він передав лише годину тому — оповідання, шкіци? Ось це — про космічні течії, а це — про метеорити. А ось початок повісті під назвою “Пушинка й полум’я”…

— Нічого не вдієш…

— А якщо ми його втратимо зараз, то, може, ви зумієте доставити його сюди ще раз?

— Надмірне втручання в Минуле надто небезпечне.

Старий ніби скам’янів.

— Тоді так. Зробіть, щоб Вулф не марнував часу на олівця та папір — нехай друкує на машинці чи диктує, коротше, подбайте про якусь механізацію. І то неодмінно!

Апарат стрекотів без угаву — за північ, і до світанку, і цілий день. Старий усю ніч не спав, ледве склепить повіки, як апарат знов оживає — і він стрепенеться, і знов космічні простори й мандри та неосяжність буття ринуть до нього, перетворені думкою іншої людини.

“…безкраї зоряні космічні луки…”

Апарат затнувся, здригнувся.

— Давай, Томе! Дай їм чосу!

Старий закляк, чекаючи. Задзвонив телефон.

Голос Боултона:

— Ми більше не в змозі підтримувати зв’язок, пане Філд. Ще хвилина — і контакт Часу зійде нанівець.

— Щось зробіть!

— Не можу.

Телетайп здригнувся. Мов зачарований, похоловши з жаху, старий стежив, як складаються чорні рядки: “…марсіанські міста — предивні, неймовірні, наче камені, зірвані з гірських верховин якоюсь стрімкою, небаченою лавиною, і вони застигли нарешті сяйливими розсипами…”

— Томе! — вигукнув старий.

— Все, — пролунав у трубці Боултонів голос.

Телетайп трохи погаявся, відбив ще слово і замовк.

— Томе! — на відчай душі закричав Філд.

Він почав термосити телетайп.

— Дарма, — мовив голос у трубці. — Він щез. Я вимикаю Машину Часу.

— Ні! Зачекайте!

— Але…

— Чули, що я сказав? Заждіть вимикати! Може, він ще тут.

— Його вже нема. Все дарма, лише марнується енергія.

— Хай собі марнується!

Філд пожбурив трубку.

І повернувся до телетайпа, до незавершеного речення.

— Ану, Томе, не можуть вони отак собі здихатися тебе, не піддавайся, ану давай, продовжуй! Доведи їм, Томе, що ти молодець, ти більший, ніж Час і Простір та всі ці кляті механізми, у тебе ж бо така величезна сила, така залізна воля. Томе, доведи їм усім, не дай відправити себе назад!

Клацнула клавіша телетайпа.

— Томе, це ти? — несамовито забубонів старий. — Ти ще можеш писати? Пиши, Томе, не здавайся, поки ти працюєш, тебе не можуть відіслати назад, не можуть!

“У” — відбила машина.

— Ще, Томе, ще!

“Подиху” — відклацала вона.

— Ну, ну?!

“Марса” — надрукувала машина й зупинилась. Нетривала тиша. Клац — і машина почала знову, з нового рядка:

“У подиху Марса відчуваєш запах кориці й холодних пряних вітрів, тих, що збивають летючий пил, обвіюють нетлінні кістки, приносять пилок квітів, які одцвіли хтозна-коли…”

— Томе, ти ще живий!

Замість відповісти апарат ще десять годин поспіль вибухав гарячковими нападами й від-клацав шість розділів “Утечі від демонів”.

— Сьогодні вже півтора місяця, Боултоне, цілих півтора місяця, як Том полетів на Марс та на астероїди. Дивіться, ось рукописи. Десять тисяч слів на день, він не дає собі перепочити, не знаю, коли спить, чи встигає поїсти, та це мені байдуже, і йому теж, йому важливе одне — дописати, адже він знає, що час не жде.

  98