47 
Вони знов потисли один одному руки і, рушивши до дверей, ще раз поглянули на телевізор. Пес ішов по сліду повільно, безшумно, принюхувався до нічного вітру. Над ним ширяли вертольоти з телевізійними камерами. Пес дістався до першого провулка.
— Прощайте!
Монтег тихенько шмигнув надвір і побіг, стискаючи в руці напівпорожню валізу. Він чув, як запрацювала поливальна система, сповнюючи передранішнє повітря шумом дощу, — спочатку тихим, потім дедалі сильнішим і рівнішим. Вода лилась на садові доріжки і струмками жебоніла на вулицю. Кілька краплин упали на Монтегове обличчя. Йому почулось, ніби старий щось крикнув йому на прощання, чи, може, це тільки здалося?
Він швидко біг від будинку до річки.
Монтег тікав.
Він відчував наближення механічного пса — наче подих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру, від якого навіть не хитається трава, не грюкають віконниці, не тремтить тінь від листя на білих плитках тротуарів. Своїм бігом механічний пес не порушував спокою оточуючого світу. Він ніс із собою тишу, і Монтег, тікаючи з міста, відчував, як ця тиша нагромаджується, тисне на нього. Тягар тиші ставав важчий — і Монтег ще прудкіше кинувся вперед.
Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевести подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях дивилися телевізорні стіни, а на них, наче хмарка неонових випарів, то з’являвся, то зникав механічний пес, вихоплюючись то тут, то там на своїх павучих лаписьках. Ось він на Елм-стріт, ось у Парковій алеї, ось у провулку, що йде до Фаберового будинку!
“Біжи, — наказував собі Монтег, — не зупиняйся, біжи, не барися!”
На екрані — будинок Фабора; поливальна система на повну потужність розбризкувала водяні струмені в нічному повітрі.
Пес, затремтівши, зупинився.
Ні! Монтег розпачливо вчепився в підвіконня. Тільки не туди! Я тут, сюди!
Прокаїнова голка вистромилась і сховалася, знову вистромилась і знов сховалася. З вістря впала прозора краплина дурману, що породжує сни, від яких нема пробудження; голка зникла в пащі собаки.
Монтегові перехопило подих, наче його вдарили кулаком під груди.
Механічний пес повернув і кинувся бігти провулком, геть від Фаберового дому.
Монтег глянув на небо. Вертольоти наближалися щільною зграєю, наче мошва, що злітає на світло.
Монтег насилу змусив себе пригадати: це ж не якась видумана сценка, що привернула його увагу на шляху до річки; це він сам дивиться, як розігрується його власна шахова партія.
Він голосно закричав, щоб прийти до тями і відірватись од вікна останнього будинку на цій вулиці, від того, що він бачив там. До дідька! І він побіг. Провулок, вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. Ногу вгору, ногу вниз, лівою, правою. Якщо зараз на нього наведуть телевізійні камери, глядачі побачать двадцять мільйонів Монтегів, що біжать, — як у давньому кіноводевілі з поліцаями і злочинцями, з переслідувачами й переслідуваними, з мисливцями й звіриного: він бачив цей водевіль тисячу разів. За Монтегом женуться зараз двадцять мільйонів гончаків; вони перескакують у вітальнях з правої стіни на середню, з неї — на ліву, щоб щезнути, а тоді знову вискочити на праву стіну, перейти на середню, на ліву — і так без кінця.
Монтег сунув у вухо “Черепашку”.,
— Поліція пропонує мешканцям Елм-терас зробити так: хай кожен, хто живе в будь-якому будинку на будь-якій вулиці цього району, відчинить двері свого дому чи визирне у вікно. Втікачеві не вдасться сховатись, якщо всі одночасно виглянуть зі своїх будинків. Приготуйтеся!
Авжеж! І як це вони раніше не додумалися до цього? Чому досі так не зробили? Всім підвестися, всім виглянути разом! Втікачеві не сховатись! Єдиний чоловік, що біжить нічним містом, єдиний чоловік, що випробовує зараз міць своїх ніг!
— Лічимо до десяти. Один! Два! Він відчув, як усе місто підвелось.
— Три!
Все місто повернулося до тисяч своїх дверей. Скоріше! Лівою, правою!
— Чотири!
Люди, мов сновиди, рушили до виходу.
— П’ять!
Їхні руки доторкнулися до дверних ручок.
Від річки віяло прохолодою, як після зливи. Горло в Монтега пересохло, очі запалилися від бігу. Він закричав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти пробігти останню сотню кроків.
— Шість, сім, вісім!
На тисячах дверей повернулися ручки.
— Дев’ять!
Він проминув останній ряд будинків, побіг схилом униз, до темної рухливої маси.
47 
