Последние отзывы

  18  

— Дай мені таблетку аспірину й води.

— Треба вставати, — відказала вона. — Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.

— Чом ти не вимкнеш вітальню?

— Але ж там мої “родичі”!

— Ти можеш це зробити заради хворої людини?

— Я притишу звук.

Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.

— Де ж аспірин?

— Ти ніколи досі не хворів. — Вона знову вийшла.

— Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.

— Ти так дивно поводився вночі. — Наспівуючи, вона підійшла до нього.

— Де аспірин? — Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.

— Ах! — Вона знову пішла до ванної. — Щось трапилося вчора?

— Пожежа, оце і все.

— А я дуже гарно провела вечір, — долинув її голос з ванної.

— Що ж ти робила?

— Дивилася передачу.

— Яку?

— Програму.

— Яку програму?

— Дуже гарну.

— Хто грав?

— Уся трупа.

— Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа. — Він натис пальцем на болючі очі. Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтег почав блювати.

Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілред і здивовано спитала:

— Що це ти робиш?

Він з відразою подивився на підлогу.

— Ми разом з книжками спалили стару жінку.

— Добре, що цей килим миється. — Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу. — Вчора ввечері я була в Гелени.

— Хіба не можна дивитися виставу вдома?

— Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості.

Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.

— Мілред! — гукнув він.

Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи пальцями.

— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? — сказав він.

— А що таке?

— Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.

— Ну?

Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.

— Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Аврелія…

— Він європеєць?

— Здається.

— Радикал?

— Я ніколи не читав його.

— Звісно, радикал. — Мілред вертіла в руках телефонну трубку. — Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?

— Так, я ж сказав!

— Не кричи!

— Я не кричу. — Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився. Вітальня ревіла в спекотному повітрі. — Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.

— Чому?

“Тому що я боюся, — відказав він подумки. — Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: “Так, брандмейстере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі”.

— Ти не хворий, — відказала Мілред. Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.

— Мілред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?

— Ти хочеш усе покинути? Після стількох 62 років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками…

— Якби ж ти її бачила, Мілред!

— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її! Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!

— Ти там не була, ти не бачила, — промовив Монтег. — Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки мусить бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?

— Вона просто дурна.

— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.

— Все спливе, як вода під мостом.

— Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він димує кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.

— Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.

— Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.

З вітальні долинали звуки танцювальної музики.

— Сьогодні в тебе денна зміна, — сказала Мілред. — Вже дві години ти мусив бути на роботі — я щойно збагнула.

— І річ не тільки в тому, що та жінка померла, — вів далі Монтег. — Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. — Він підвівся з ліжка. — Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.

  18