очень нудно 
9 
— Ви що, геть очманіли? — здивувався Гаррі. — Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?
— Не смій!… — завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю — то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував.
— Якщо ви забули, — нагадав Гаррі, — то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства?
Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли.
— Ти заявляєш, — дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, — що цей лорд, як його…
— Волдеморт, — нетерпляче додав Гаррі, — і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю — це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі…
Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по—правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона.
— Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, — безжально тиснув на дядька Гаррі. — Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати.
Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив:
— Ви мусите десь заховатися, і Орден хоче допомогти. Вам пропонують дуже серйозний захист, найкращий з можливих.
Дядько Вернон нічого не сказав і далі кружляв по кімнаті. Сонце надворі уже висіло низько над кущами вовчих ягід. Сусідова газонокосарка знову заглухла.
— Я думав, що існує Міністерство магії? — спитав раптом Вернон Дурслі.
— Існує, — здивовано підтвердив Гаррі.
— То чого ж воно нас не захистить? Я думаю, що нас, невинних жертв, котрі нічого не скоїли, а просто дали при тулок міченій людині, влада повинна захищати! Гаррі розреготався, не в змозі стриматися. Це було так типово для його дядька—покладати надії на офіційні установи — навіть у тому світі, який він зневажав і якому не довіряв.
— Ви ж чули, що казали містер Візлі та Кінґслі, — відповів Гаррі. — На нашу думку, в міністерство проникли шпигуни.
Дядько Вернон крокував до каміна й назад, і так важко сопів, що пишні чорні вуса аж брижилися, а лице й досі буряковіло від зосередження.
— Гаразд, — буркнув він, знову зупиняючись біля Гаррі. — Гаразд, скажімо, ми погодимося на цей захист. Але я все одно не розумію, чому нас не може захищати той тип Кінґслі.
Гаррі ледве стримався, щоб не закотити очей. І це запитання він уже чув разів з десять.
— Я вже казав, — Гаррі зціпив зуби, — що Кінґслі захищає маґ… тобто вашого прем'єр—міністра.
— Отож! Бо він найкращий! — вигукнув дядько Вернон, показуючи на згаслий телеекран. Дурслі помітили Кінґслі в новинах за спиною маґлівського прем'єр—міністра під час відвідин якоїсь лікарні. І це, й те, що Кінґслі навчився добре носити маґлівський одяг, не кажучи вже про спокій, яким віяло від його неквапної манери говорити низьким голосом, пояснювало доброзичливіше ставлення Дурслів до Кінґслі, аніж до інших чаклунів, хоча, до речі, вони ще не бачили його з сережкою у вусі.
— Він зайнятий, — повторив Гаррі. — Але Гестія Джонс і Дідалус Діґл — справжні професіонали в цій справі…
— Якби ми бачили їхні резюме… — почав було дядько Вернон, але тут Гаррі вже урвався терпець. Зірвавшись на ноги, він підбіг до дядька і вказав на телевізор.
— Ці всі нещасні випадки не випадкові… ці аварії, вибухи, поїзди, що сходять з рейок, і все інше, що сталося, коли ми востаннє дивилися новини. Люди зникають, помирають, і за всім цим стоїть він — Волдеморт. Я вже мільйон разів вам казав, що він убиває маґлів для розваги. Навіть ця мряка — її накликали дементори, а якщо ви забули, хто це такі, то спитайте в рідного сина! Дадлі конвульсивно затулив рота руками. Погляди батьків і Гаррі були звернені до нього, тож він поволі опустив руки й запитав:
— Їх що… стало більше?
9 
