Последние отзывы

  128  

Нарешті підійшли до початку других сходів. Їхні східці були нерівні, примхливо вигинались; іноді доводилося ступати самісіньким краєм урвища. Фродо ризикнув глянути вниз і побачив глибокий колодязь долини Моргула. На дні її ртуттю поблискував шлях з Осгіліату до Безіменного Перевалу. Фродо поспішно відступив і більше дивитися не став.

Другі сходи привели їх до наступного плаского майданчика. Зручна дорога лежала глибоко в долині; стежка йшла своїм, небезпечним шляхом, неглибокою западиною до найвищих хребтів Похмурих Гір. Тільки гострі скелі та провалля, повні пітьми, грізно чорніли навкруги, та ще широкі щілини, та осипи і купи уламків — наслідки вічних морозів та вітрів. Червонувате світло посилювалося. Може, це займався світанок над володіннями Саурона, або сам він роздмухував жар у темних кузнях Горгороту? Далеко попереду, десь угорі Фродо угледів кінець стежки: темний провал між двома відрогами; над ним нависали обвітрені скелі.

Фродо зупинився і спробував придивитися краще. На скелі ліворуч стирчав незрозумілий наріст з червоним вогнем на верхівці. Фродо збагнув: це вежа, що охороняє перевал. Він торкнув Сема за руку і вказав пальцем на своє відкриття.

— Таємна стежка охороняється! — пробурмотів Сем. — Цього я й очікував! А ти, — крикнув він Горлуму, — ти, звісно, знав наперед і мовчав!

— Усі шляхи тут охороняються, так–так, — спокійно відповів Горлум. — Як же інакше? Але якщо гобітам обов’язково потрібно, може, тут охороняють менш пильно? І потім, сторожа могла геть уся піти на війну.

— Могла! — сердито передражнив Сем. — Тільки це й добре, що туди ще видряпатися треба… Давайте відпочинемо! Подивіться, пане, скільки ми відміряли…

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився Фродо. — Знайдемо куточок, де нема протягу, і наберемося сил перед вирішальним стрибком.

Так він тепер це розумів: вирішальний стрибок. Те, що чекало за горами, здавалося поки що таким далеким! Зараз не було нічого важливішого, ніж здолати неприступний перевал. Якщо поталанить, все інше теж якось складеться…

Вони влаштувалися між прикриттям двох каменів, Фродо і Сем — глибше в тіні, Горлум — ближче до виходу. Поїли, пам’ятаючи, що це остання трапеза перед вторгненням до Безіменної Країни, а може, і взагалі остання в житті. По жмені гондорських запасів, по шматочку лоріен–ських хлібців, запили водою — ощадливо, аби горло промочити: воду тепер доводилося берегти.

— Хотів би я знати, де ми далі воду брати будемо, — непокоївся Сем. — Адже без питва ніхто не може жити, орки, наприклад, п’ють, як усі…

— П’ють, звісна річ, — відповів Фродо, — але їхні напої не для нас…

— Тим паче треба було б наповнити фляги. Тут, щоправда, джерел ніде не видно. І Фарамир попереджав, щоб не пили Моргульської води.

— Він сказав: «не пийте води, що тече з Імлад–Моргула», а ми вже піднялися вище, виходить, звідси вода тече «у» долину, а не «з» неї, — зауважив Фродо.

— Все одно не став би пити. Краще вже померти від спраги, ніж від отрути. — Сем покрутив носом і додав: — Тут навіть повітря отруєне, затхле якесь. Оце так місцинка…

— Все навкруги прокляте, — сказав Фродо.. — Земля, каміння, повітря і небо. Нічого не поробиш: дійшли сюди, то вже й далі підемо.

— Знали б ми заздалегідь хоч трішки більше, не полізли б сюди! Ось як з великими подвигами насправді виходить… Я раніше думав, що герої шукають пригод з нудьги, розважаються, так би мовити, подвигами. А тут доля сама, зі своєї волі тягне тебе у вир, стежина сама виводить. І, напевно, в кожного по дорозі буває чимало зручних можливостей відмовитися, але вони не звертають… А якщо хто з півдороги і заверне, про них і згадки не залишиться. Пам’ятають тільки тих, хто витримав до кінця, навіть якщо самому герою і не пощастило: здаля все інакше сприймається. Скажімо, повернеться хтось цілий та здоровий, наприклад старий пан Більбо, начебто все гаразд, аж ні, не так, як було колись. А слухачам цікавіше, коли герою не щастить. Як ще наша історія складеться…

— Звідки нам знати? — відгукнувся Фродо. — Це слухачі можуть знати щось заздалегідь, здогадуватись, а герою нічого не відомо, та й не потрібно йому…

— Це точно. От Берен і сподіватися не смів, що здобуде Сільмарил із залізної корони Тангородрима, але ж здобув, а поневірянь він зазнав прикріших, ніж ми… Ну, це взагалі довга історія, там і щастя, і нещастя, і взагалі всяке різне, а потім Сільмарил потрапив до Еаренділа… Ох, як же мені раніше на думку не спало! Адже в нас… у вас, пане, в пляшечці зберігається часточка світла Сільмарила. Виходить, ми продовжуємо ту ж історію! Виходить, великі історії не кінчаються?

  128