Последние отзывы

  139  

— «Ледве?» — запитав Горбаг. — Це як же розуміти?

— Про це пізніше. Ось спустимося нижче, поговоримо спокійно.

Вони замовкли. Незабаром Сем почув короткий брязкіт, скрип, і тупіт затих. Сем підбіг ближче і впізнав тупик, завалений обвалом, де вони помітили зникнення Горлума. Його, як і раніше, перегороджувала величезна брила, а орки зникли!

Сем ясно чув їхні голоси і кроки. Як же вони брилу обійшли? Знову до горла Сема підступила туга: погані орки несуть Фродо, страшно навіть подумати, з якою метою, а він не може пробитися! Сем натис плечем — перепона не піддалася. Раптом за нею, зовсім близько, знову заговорили Шаграт і Горбаг. Сем напружив слух: може, довідається про щось корисне. До того ж Горбаг, видно, служить у Мінас–Моргулі, він мусить повернутися, а що як тоді прохід якось відкриється?

— Не знаю, — відповів Горбаг. — Взагалі новини летять швидше птахів. Як це вийшло, не знаю, не запитував. Бо, знаєш, краще — не запитувати. Брр! Аж нудить від цих назгулів. Як вирячиться, то немов шкіру з тебе здер. А ВІН їх любить, у мазунчиках вони ходять, скаржитися даремно. Знаєш, служба в столиці зараз — важкий шматок хліба…

— Пожив би ти тут, у сусідстві із Шелобою, — відповів Шаграт. — Краще подалі і від назгулів, і від неї. Ну, зараз війна. Потім, дивись, і краще стане.

— На війні нам, здається, щастить?

— Усяке кажуть, — буркнув Горбаг. — Якщо дійсно пощастить, просторіше стане, це точно. Я от про що міркую… При нагоді прихопити б нам дюжину добірних хлопців, та податися до такої місцинки, де поживи вдосталь, а начальства ніякого, га?

— Отож! — зітхнув Шаграт. — Як за старих добрих часів…

— Залишилася дрібничка: дожити! Мені якось моторошно, знаєш.

— Я вже казав, навіть нагорі… — Горбаг перейшов на шепіт, — так, на самому верху можуть помилятися. Ти говориш, щось «ледве» не вислизнуло? А я тобі говорю, не «ледве», а «зовсім». От ми тепер і шукаємо невідомо що. Звалять все докупи, а нам, Урукам, розгрібати, і спасибі не дочекаєшся! Чи ти не второпав? Вороги нас ненавидять не менше, ніж ЙОГО. Якщо з ним покінчать, і нам буде непереливки… Краще скажи, коли ти наказ одержав?

— Десь дві години тому. Надійшла вказівка: «Назгул стурбований. Можливо, на Сходах з’являться вивідачі. Подвоїти пильність. Вислати підрозділ до перевалу». Ну, я і вирушив відразу.

— Щось тут не теє, — засумнівався Горбаг. — Мовчазні здіймали тривогу ще позавчора і раніше теж. А мене послали з патрулем тільки ввечері, і в Лугбурц рапорт не відправили; може, тому, що Вождь Дев’ятки вирушив у похід? Схоже, Лугбурц не одержує повідомлень вже давно.

— Око було зайняте іншим. На заході щось відбувається.

— Це усі знають. А поки вивідачі Ворога швендяють прямо по Сходах. І чим ти займався на своїй вишці? Адже тобі наказано вартувати вдень та вночі!

— Ти ще мене вчити будеш? — озлився Шаграт. — Ми не спали, ми все про ці дивні справи знали. І навіть дуже дивні! Ми бачили світло і чули галас. Шелоба вилізла з лігвища. Вартові помітили її зі служкою.

— Служка? Це ще хто?

— Та ти знаєш, чорний такий, трохи схожий теж на павука, а більше — на слизьку жабу. Він тут уже бував, з Лугбурца йшов, і нам було наказано пропустити. Потім ще кілька разів проходив, ми не чіпали, а з пані Шелобою він якось домовився. Напевно, неїстівний, не то Шелоба його зжерла б, їй на накази плювати! А позавчора цей служка побував у Шелоби, і вчора увечері ми його бачили. Мені доповіли, що пані Шелоба готується до розваг, і я не турбувався, поки наказ не надійшов. Я думав, цей служка доставив їй перекуску, а може, ви надіслали полоненого і все таке. Я в її дозвілля не втручаюся. Усі знають: коли Шелоба виходить на полювання, з тунелю ніхто живим не вийде!

— Чи зажди це так? А той недомірок? Якщо він дістався до Сходів, то, значить, пройшов тунель під носом у Шелоби! Прорубав павутиння і вийшов — є над чим розумом розкинути, га?

— Та вона ж його все одно наздогнала?

— Нічого подібного! Вона відразу б потягла його до своїх комор. І якщо в Лугбурці саме ним цікавляться, довелося б тобі в ці самі комори лізти. Ось чому б я не позаздрив! Цей малюк був не один, втямив?

Сем зацікавлено притулив вухо до каменя.

— Хто розрізав павутинну обмотку на ньому? Той же, хто прорізав завісу на вході, так? І куди цей ловкач подівся? Ну, поясни мені, Шаграте!

Шаграт промовчав.

— Ти покрути мізками, це не дрібничка. Кому, як не тобі, знати: ніхто досі не міг загнати скалку Шелобі! Ми, зрозуміло, її оплакувати не станемо, але, виходить, поблизу кружляє супротивник страшніший за будь–яких заколотників!

  139