очень нудно 
9 
— Е, ні! Сідай тепер. Ти мені теж потрібна.
Людка брови звела:
— Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! — дулю скрутила.
— От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох — воно краще. Я з тобою, Катька із Сашком.
— Ви про що? — Катерина ніяк уторопати не могла.
— Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви прийдете і помрете від щастя.
— Куди прийдемо? — Катерина аж засміялася — так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.
— А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці для вас підготували.
— Боже ж ти мій, як цікаво! — Людка мрійливо закотила оченята. — Я вже не можу дочекатися!
— Терпіння май! — Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. — М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.
— Ой, швидше б уже п'ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. — Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: — Кать! Ти завтра до школи підеш?
— Не знаю…
Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.
— Оба-на! А ось і Катькин кавалер! — вигукнув Сергій. — Де ти був, Саня?
— До кургану по темному ходив, як останній ідіот! — Сашко криво всміхнувся до Катерини. — От тобі, Катю, спасибі!
До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!
— То дядько Роман був біля копи? — Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.
— А де ж йому бути?!
— Вибач…
Сергій підскочив:
— Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.
— Та не бризкай слиною, Серьожа, — Катька на крок відступила. — Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…
Сашко знітився.
— Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?
— Ходім. Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.
Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.
— Можна?..
— Та хай… — Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.
— Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.
— Ото дурний! — Катерина розсміялася.
— А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо.
Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.
— Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»
— То твої… щоночі?
— Ну, майже… Одна радість — як татко п'яний. Приповзе, вирубиться, мамці — рай!
— А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене». — І чого підслуховуєш?
— А сама…
Катерина плечима знизала.
— Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?
— Піду. Випускний клас. Тре' старатися.
— А куди після дев'ятого?
— Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.
— Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.
— То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.
— От ти дурний! Одне в голові.
Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.
Сповзла з ліжка і — за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.
Нікого. Сіла.
— Що ж то воно було?.. І до хати — по росі босими ногами.
Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.
— Чи подивитися?.. І городами — до дороги на курган.
А ніч же світла — як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними — так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.
Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя — до зірок.
— А раптом — сліпа?.. Килино! Килино! А раптом — сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: — Іди вже…
— Піду…
Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи — тихі кроки.
9 
