очень нудно 
5 
— Чого тобі від бабці треба?
— Та так… пусте.
Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.
— Саня, це доля, — сказав Сергій. — То як? Мені Людка, тобі Катька?
— Домовилися, — кивнув Сашко. — Тільки спочатку треба їх підготувати.
— Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.
— Спокійно. Ми швидко підготуємося.
— Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!
— А у вашому кіоску свічки не продаються? — запитав Сашко.
Сергій на те:
— Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.
— Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! — Сергій сів у грану поруч. Обніматися лізе.
— Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! — Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито — зирк! Мовляв, бачила!
Катерина з трави встала.
— Ну, я пішла…
Сашко з досади аж посинів.
— Кать, ти куди?
— Та… мені треба. — Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? — Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.
— Та ні, дякую. Сама піду.
Сергій — зирк на Сашка, мов ляпаса дав.
Сашко Катерину за руку — цап!
— Та стривай… Куди? Ти що, хвора?
Катерина хлопцю в очі глянула і — дрижаки по спині.
— Саня… Ти на батька схожий.
Сашко руку відпустив. Брови насупив.
— Та йди вже.
«Дядько Ромко теж так казав…» — без жалю подумала Катерина і — навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду — Людка:
— Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.
Яка різниця, де болото місити — на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки — можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі — то баба все з вуст прочитає. — І все чисто лікує? — питала у мамки Катерина.
— Та якби ж тільки лікувала, доню, — мамка полохливо. — Вона ж віщує… А це гріх!
— А хто каже, що гріх?
— Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно — гріх.
— Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?
— Я по ліки, доню, а не по долю.
«Чого мене до баби тягне? — Катерина аж зупинилася. — Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».
Глянула — сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч — рукою подати — курган.
— Заскочу на курган на хвилю, — сказала собі. — Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
— Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
— Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу.
Я не алкоголік! — Льонька не злився — бентежився: що з Романом? Біда?
— Давай іншим разом… — Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
— Отак мені череду перегидити! — Льонька плюнув і пішов до корів. — Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося. — І що воно за день?! Не день — «Лісова пісня»!..
Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.
— Чи й справді трактора подивитися?
А тут і Залусківський чеше.
— Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?
— Сам складав. Як не знати. Аж п'ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.
— А ти за копу мільйона хтів?! Кажи — будеш робити чи інших пошукати?
— А що робити?
— Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.
— Давай рушницю…
— Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
— А скільки…
— От вам би всім одне — скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
— Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
— Десять гривень за ніч.
— За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
— Ну, того… Не за ніч, а за добу.
5 
