ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>




  7  

— Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають.

Тихо.

Дівка плечима знизала, пакет підхопила.

— Отак завжди. Здалося… Піду.

– Іди, йди… — молив під копою Роман. — Геть, геть…

Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.


Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.

— Рудий! Чубчику! Гості до нас, — мовила Килина.

Пси слухняно підвели голови — і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.

Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.

— Ходи, не бійся, — гукнула баба. — Що там у тебе?

Катерина руку з-за спини:

— Це вам…

— Квіти? — баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. — Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…

Катерина розгубилася, очима — по бабиному подвір'ї.

— Таж у вас квітів повно…

— Е, то інше.

— А невже вам більш як сто років?

— Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?

– Їсти?.. — дівка зовсім ні в сих ні в тих. — А я вам їсти принесла… Думала, може…

— То виймай, що принесла.

На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.

— Може, мало?

— Посидь. — Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася, пошкандибала до мазанки. — А то й ні. Ходи сюди.

Винось тарілки надвір.

Катерина до бабиної мазанки зайшла — аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.

— Отакої! Дівка стовбуром стала, — баба Килина Катерининого плеча торкнулася. — Спочатку поїж. Як за двох…

Краще б не казала. Де ті сльози взялися.

— Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.

— То ти мене знаєш?

— Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино…

Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…

Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки — тиць!

— От розкомандувалася! Сказано — спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу. І які ж то були крученики! Катерина один з'їла, другий, третього хтіла — рука не тягнеться… Соромно. — Їж, Катрусю…

– І ви мене знаєте? — дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.

– Іще вдавишся… — баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.

Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела.

А та ніби й чекала.

— От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.

Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки — з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:

— Сідай поруч. І мовчи. Не тре' нічо' казати. Знаю. І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі.

Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери. Катерина не сіла — впала на лаву. На бабу дивиться — і страху нема, тільки передчуття дива дивного.

Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж — раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.

— От і все, — баба розплющила очі, накрила долонею змішане з воском зілля. — А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги — оце діло нібито добре, а придивляєшся — у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось — знову багнюка. Ти руку простягла — та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги — сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка!

Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні — брести тобі крізь життя навпростець до скону і щастя не мати. Баба замовкла, зиркнула на Катерину спідлоба.

— Отакої! Ще мені сліз твоїх не вистачало. А Катерина ридма ридає.

  7