ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  79  

— Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: «Спішіть, поки гарячий!»

— Тебе мамка з хати не гнала?

— Що ти! Вона у мене золота… І татко.

— Чого ж утекла?

— Не від них…

Катерина чогось злякалася, розгубилася. «Як це? — подумала. — Я ж про дядька Романа сьогодні — і не згадала…»

Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:

— Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…


До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро «Лісова».

— Це нічого… — розсудило маля. — Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.

— А чого вони звідси додому їдуть? — спитала Катерина.

— Харч продадуть і їдуть…

Метро обійшли. Вітька командував.

— На трасу треба…

Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.

— Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… — маля. — А я відійду…

Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася — рука відпадає.

Обернулася — нема Вітька. Зник разом із мопсиком.

— От хитрюща дитина, — прошепотіла. — І що мені тепер робити?

Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.

Аж за спиною гальма — як заверещать! Грюк!..

Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить — дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:

— Сука! Сука! — маля до мопсика доповзло, тремтить. — Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…

Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.

— Бідне цуценя…

Аж — геп! Здригнулася, очі розплющила — цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір — і давай між собою лаятися.

— Куди ти дивився?!

— А ти чого відстань не тримав?

— Ти у всьому винуватий.

— Ні, ти…

Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.

По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.

— Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… — ледь змогла вимовити.

На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим «москвичем» їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад — порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив «москвича».

— Мати, чуєш? — гукнув дружині.

Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.

— Ганя, а ну піди глянь… — розбуркав.

— Куди це? — спросоння.

— А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…

Ганя очі продерла, з «москвича» вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.

— Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!

Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.

— Зараз трусону… Мої жива?

Катерина оченята ледь розплющила:

— Помо…жіть…

Ганя — у сльози. Петро Іванович згадав, як у флоті служив п'ятдесят років тому.

— А ну геть мені оці нюні! — гаркнув. — Тягнімо її до машини.

Ухопили за пальто вдвох. До «москвича» доперли, а як у салон затягти — не втямлять. Лежить дівча, мов неживе. З півгодини борсалися. Аж Петро Іванович згадав про пляшку горілки іноземної, яку щедра доня батькам у подарунок дала.

— Ганя, давай горілку!

— Шкода, — відказала хазяйновита Ганя.

— Та ти що, мати, сказилася?! — гримнув Петро Іванович. Горілкою Катерині лице обтер, до рота влив. Закашлялася.

— Ну, тепер довеземо… — на заднє сидіння затягли.

— А куди? — Ганя вмостилася поряд із чоловіком та все на Катерину обертається.

А та хитається. Синя…

— До нас найближче, — постановив Петро Іванович.

— Тре' буде бабку Свиридову гукнути, — зметикувала Ганя. Петро Іванович на спідометра зазвичай не дивився. П'ятдесят кілометрів на годину — ось межа. А тут як натисне…

  79