Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
100 
— Лідо? Де ти й досі?
— Вже їду, — відповіла дружина.
Повернулася похмурою, спантеличеною. Ковзнула оком по величезних оберемках квітів, мішку, що стояв посеред вітальні.
— Це ж… не мені?
Стас підхопив дружину на руки, закружляв по кімнаті.
— Тобі! Кому ж ще?
— Мені?
— У нас не було Нового року. Його зіпсував я. Вибач. У нас сьогодні Новий рік. Нові мрії. Загадуй бажання!
Говорив і дивувався. Правда поперла. То все Інка. Щось таке в душі розворушила — хоч стріляйся! А й краще по правді. Однаково себе картає. Хай вона знає! Вона зрозуміє. І відтепер теж… ніколи не збреше йому. Не приховає нічого. Не злукавить.
— Загадала!
— Я люблю тебе…
— Це… це неймовірно, — вона всміхнулася так наївно і зворушливо, що Дезінфікатор мало не розплакався. Подякував парадоксальній логіці цього дня, от захотів сюрприз — і є! Усадив Ліду на диван, підтягнув до неї мішок.
— Заплющуй очі і витягуй подарунок!
— Там тільки один мій?
Стас засміявся. Вивалив усе з мішка просто на Ліду. Спостерігав, як вона роздивляється пакуночки, згорточки, смішних іграшкових звіряток, нюхає парфуми.
— Що, Лідо? Як у дитинстві?
Вона завмерла, зашарілася.
— Ні, — прошепотіла. — А давай… щось Платоновій Раї подаруємо. От хоч би й… парфуми.
— А що, як у неї алергія?
— Алергія у вагітних, а їй… не зашкодить!
Стас обійняв дружину.
— Подаруємо. Ти розкажи, як день пройшов? Як хворий?
— Завтра ще до нього поїду…
— Я з тобою.
— Ні! Зайве.
Стас напружився, зазирнув дружині в очі.
— Лідо, — сказав жорстко. — Між нами повинна бути тільки правда. Інакше — кранти! Що ти від мене приховуєш?
Ліда смикнулася і раптом прошепотіла:
— Я не люблю порно, Стасику…
Восьмого березня Стас наполіг, і Ліда так нікуди й не поїхала. Гайнули по рідні — вітати. Ліда дивувалася — навіщо? Могли б і телефоном. Та ні! Спочатку до Стасової матері, потім по сестрах-братах. Стас усміхався, обціловував родичів, Ліда видушувала привітну усмішку, ловила себе на думці: їй байдуже до них. Сором'язливо опускала очі: а що, коли Стас здогадається? До квартири Вербицьких тільки надвечір приїхали.
— Якраз на вечерю встигли! — зраділа Ангеліна.
Стас умить обвішав її шаликами.
— Цей вам, добра пані, на повсякдень, а цей на свята, а цей до церкви…
— Оце догодив! Оце догодив! — сяяла нянька. — А я — з порожніми руками.
— Годуйте! Годуйте, і будете прощені, — сміявся Стас.
До вітальні посунув.
— Іветто Андріївно! Зі святом! Можна, я вас мамою називатиму?
Ліда як стояла біля дверей, мало не впала.
— Хіба ви не маєте власної матері, молодий чоловіче? — спокійно відказала Іветта.
Сиділа на своєму троні. Не зрушила. Не всміхнулася. А Стасові — по цимбалах! Пішов до трону, нахилився і поцілував ненависну тещу в щоку.
— Зі святом… мамо!
Ліда перелякалася. Ох, мама зараз… Та Іветта закам'яніла, ніби зятів поцілунок висмоктав із неї сили чи, навпаки, став приводом для глибоких роздумів. Стас спантеличено зиркнув на закляклу тещу, поклав їй на коліна квіти, як на могильну плиту, дістав із кишені коштовний футляр. Покрутив у руці.
— «Лоцці»!
— Що ще за «лоцці»? — встряла цікава нянька.
— Італійська фірма. Круті окуляри від сонця, — поклав на стіл перед Іветтою. — Це вам, Іветто Андріївно.
Іветта всміхнулася збентежено:
— Ви жартуєте…Станіславе? Я вже Лідочці казала…
— Мама не дивиться на сонце, — пробурмотіла Ліда.
— І дарма! Будемо виправляти! — вигукнув Стас.
Іветта з подивом глянула на зятя, повільно простягнула до окулярів руку.
— Спробуємо, — прошепотіла.
Дотяглася до окулярів… Пряма спина зігнулася горбом, за мить Іветта зробилася такою старою і немічною, що Ліда перелякалася. Та до вітальні зайшов Платон, Іветта розігнулася і знову стала залізною. «Господи, мамо… Я боюся за тебе», — затремтіла Ліда.
— Після вечері маю поговорити з тобою, Лідочко, — почула Іветтин голос.
— Добре, мамо… — відповіла, озирнулася. «А лялька де?»
Рая стояла у дверях Платонової кімнати, ніяково всміхалася Стасові — а він вже й малу встиг одарити.
— Це тобі. Раю, така собі скринька для жіночих штучок. А це — жіноча штучка. Сережки. Не дарувати ж скриньку порожньою. А це від Ліди — парфуми.
Ліда бачила: хутірська взяла парфуми з огидою, почервоніла. «А ти думала, легко Платона любити?» — недобре подумала Ліда. Озирнулася до столу:
100 
