ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  96  

Платон кивав, згадував книжки та Інтернет, збивався на Раю: вона сьогодні у «ворді» написала Платонові лист. Класно ж! Вона пише, а він потім читає. А потім він їй пише. Треба ще один комп'ютер. Краще ноутбук. Ні! Два ноутбуки.

— Знаєш, мамо. Рая каже: про деякі речі їй легше написати мені, ніж сказати, — обмовився за день-два до Восьмого березня, коли Іветта вже затарилася подарунками няньці-доньці-невістці.

Вона б не звернула уваги на ту синову фразу, та хутірська раптом наїжачилася, так стисла виделку в руці — зараз кров бризне.

— Якщо не секрет… — обережно почала Іветта.

Платон не дав договорити. Розсміявся. Вигукнув:

— У нас буде дитина! Рая каже — у нас буде дитина!

Іветта бачила всміхнене лице сина, перелякані очі дівчини, ошелешену Ангеліну, чула, як Платон казав: «Чому ти мовчиш, мамо? Рая каже — тепер ти бабця! Це правильно?», як дівчина повільно повернула до сина голову і благально глянула йому в очі, як Ангеліна раптом дзеленькнула склянкою: «Води? Іветто Андріївно, води?..»

— Не треба, — прошепотіла, щоб хоч щось сказати. Зусиллями м'язів розтягла вуста у страхітливій посмішці. — Приголомшлива новина.

— Ти рада? — спитав Платон.

— Безумовно, — Іветта смикнула головою і відчула, як серце на мить зупинилося. Руїни. Навкруги височіли руїни.

Розділ 7


Ліда дізналася про Раїну вагітність в ту мить, коли вона врешті взялася розбирати речі у великій платтяній шафі: повикидала звідти геть усе, коли це в закутку натрапила на невеликий пакунок зі зворушливими штанцями й кофтинками для немовляти. Засмутилася. Присіла на диван, розглядала нові дитячі речі, гладила їх долонею, всміхалася сумно. А яке ж воно м'якесеньке, шовчики назовні, звірятка повишивані… Не згодилося. Вирішила була піти одразу до найближчого пологового будинку, віддати смішні штанці лікарям: певно, згодиться… Та раптом подумала — це ж як із мерця. З небіжчика, після якого сусіди мотлох розбирають, а одежину не беруть — гидують.

— Викину, — прошепотіла.

І вже посунула на кухню — там відро для сміття, — а тут Ангеліна на поріг. Очі витріщила, дух їй забило, руку до серця приклала, головою хитає.

— Ой Лідусю…

— Мама?..

А що їй думати?! Не було ще такого, щоб удосвіта Ангеліна до неї бігла-спотикалася. Із радістю так не біжать. Із радістю — куди поспішати? До заздрощів?

— Мама померла?..

— Та що ти таке мелеш, Лідусю! — Нянька од прикрощів аж почервоніла. — Вона ще нас із тобою переживе, прости Господи! Платосик… Платосик зі своєю кралею вчудили. Дитинка у них буде!

— Дитинка?!

— Мати наказала — щоб ти сьогодні до неї у лікарню по обіді прийшла. Порадитися хоче.

— Дитинка?

— Так що ти одне завела: «дитинка-дитинка». Та ясна річ, що не звірятко! Аби не вбила!

— Що? Ти про що, Ангеліно?

— Невже сама не розумієш? — пояснювала нянька. — Не треба матері твоїй нічого, що її… та й нас усіх… від Платона відволікатиме. Не захоче вона дитини тієї…

— Дурне кажеш, нянько! — недобре прошепотіла Ліда.

— Еге ж! Тут одна я дурна, а ви всі розумні… — образилася Ангеліна. Перехрестилася затято, посунула геть.

Ліда пішла на кухню, витягла з відра дитячі речі, акуратно поскладала назад до шафи.

Ледь дочекалася обідньої години. Зателефонувала матері, проторохтіла: «Біжу!» А на вулицю вийшла — не йдуть ноги. Ніби тим ногам треба, щоби спочатку Ліда вдихнула глибоко, видихнула. Вона ротом — а нема! Люди є, авто в заторах гудуть, сніг віє, горобці з яток сире м'ясо дзьобають, дурні у холод пивом горло студять, розумніші до кав'ярні пнуться — все є, а повітря нема. Ніби для того, аби воно тут з'явилося, земля задихати повинна. А нема землі —в асфальт закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…

Кволо посунула до Контрактової. Звідти — мазохістка! — Андріївським узвозом угору, та не бруківкою — льодом. Михайлівський, Софія, Володимирською, Володимирською, Володимирською аж до Золотих воріт, а там уже й Іветтина клініка. Тягла ноги і не розуміла: навіщо пнеться пішки. Не розуміла і йшла. Голова від роздумів не розривалася. Наперед знала, про що говоритиме мати. І що сама скаже у відповідь: «Роби як знаєш, мамо. Ти завжди робиш правильно».

Іветті поради ті Лідині — пронос перед битвою. Усе вирішено. Діяти.

— Лідочко! Маєш знайти вправного і корисливого гінеколога десь на околиці, а ще краще за містом, — повідомила доньці без церемоній, коли та врешті дочвалала до клініки.

  96