Последние отзывы

  104  

Зірвалися, спирт і огірки за собою потягли, на розі біля будинку улюбленого викладача професора Ларіонова скупили всі нарциси в перемерзлої торговки. Отак з усім цим гамузом до професорської оселі і завалили. Старий зрадів, як дитина. Наказав дружині — поважній сивій жінці в просторій сукні з брошкою на комірчику:

— Лялечко! Чаю! Чаю!

— Який чай. Якове Петровичу?! Ми з собою спиртяку принесли, — забасив Бугай.

І вольному воля. Хтось чай пив, хтось спирт прикінчував, професорська Ляля дістала з полички «Вечірній Київ», Яків Петрович до альбомів потягся.

— Ми теж… Теж однокурсників не забуваємо. А ви думали! Є що згадати. Такі люди…

Світлини — по руках. А це хто? А це ви такий молодий. Якове Петровичу? Так ви красенем були… Ларіонов дістав з альбому чергову світлину, насунув окуляри на носа, вдивися: на фото — група людей у білих халатах на порозі лікарні..

— А-а… Це не студентські… Тут ми з колегами після семінару в Москві.

Ліда глянула на фото.

— Можна?

— А-а, Лідочка! — усміхнувся Ларіонов. — Упізнала батьків?

— Так, — сентиментальна, як романс.

Яків Петрович тицьнув сухим пальцем у світлину.

— Петро Григорович… Який лікар був! Іветта… М-м… Красуня. Вісімдесят п'ятий рік. Як мама почувається?

— Вісімдесят п'ятий? — Ліді здалося, вона не розчула.

— Так, вісімдесят п'ятий. Пам'ятаю, ніби вчора було. Парадокси людської пам'яті. Іноді я забуваю те, що зробив п'ять хвилин тому, але чітко пам'ятаю події двадцятип'ятирічної давнини. Як мама, Лідочко? Здорова?

— Дякую, Якове Петровичу. Здорова. А… дозволите фото у вас на день-два позичити? Мамі покажу…

Професор Ларіонов усміхнувся по-дитячому радісно, кивнув. Ліда взяла світлину, похапцем перевернула — на звороті напис олівцем: «Москва. 1985 рік».

— А сьогодні… яке? — спитала розгублено.

— П'ятнадцяте березня, Лідо! — почула бас Вані Бугая.

…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.

— Де ти була?! — Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.

— Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… — Ліда відповідала насилу — тьмяна, очі божевільні.

— Що з тобою?

— Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…

— Коли? — Дезінфікатор любив конкретику.

— Завтра…

Розділ 8

Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною — кальцій! — розклала білосніжну серветку — бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі.

— Ви сьогодні надовго? — поцікавилася нянька.

— Сьогодні операційний день, — відповіла. Віддала розпорядження: — Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев'ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться.

— Підгоню, не хвилюйтеся.

Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня — коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали — посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під'їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», — подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці.

— Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати…

Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мої вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. — Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. — А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, — жахнулася. — Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди — з необхідності, а то все — у чотирьох стінах. Нога й не пам'ятає, коли землі торкалася».

  104