Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
21 
YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY
– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе-пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!
Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:
– Ну што, пайдьом в театр?
– Нет, в театре ми уже билі.
– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…
Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:
– Підараси.
– Ага, – погоджуюся я.
– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?
– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо-фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!
– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.
– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов'язково буде програма «Жіноча помста піда-расам».
Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько-Микільську. Там просто на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»
Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не залишається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:
– Сладкая-а-а!!! Я люблю тєбя-а-а-а!!!!
00:00:00:11
Минає день. Чи два. Ми зі Стоґнєвіч не рахуємо їх. Прокидаємося о третій дня, в ліжко йдемо о сьомій ранку. Час біжить скажено швидко. Щойно була північ – і ось уже пів на четверту. Ми пролежали цей час у ванні, пролежали цей час на канапі з фільмом Лінча, чи Коенів, чи Джармуша, ми пролежали цей час на столі, поїдаючи смачну й нездорову їжу. Якби наша духовка була не мікрохвильовою, про нас можна було б сказати: «Ані буквальна пражигалі время». А з цими невидимими технологіями хто його зна?
– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима. Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Полан-скі, вона не знає, та й мало яке ім'я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти на це «нудне кіно», ми обов'язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порно-маґнат, торговець краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і жувачки. Пімп-мо-біль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на компакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска приємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками парку-вальника за вікном. Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громіздкому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя. Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19-річною студенткою, власністю котрої офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкнутими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:
– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!
Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.
21 
