Последние отзывы

  56  

— Я не боюся, — сказав він. — За моєю спиною стоїть уся Компанія Земних Поселень! — Сем зневажливо пирхнув. — Ці марсіани не наважаться.

— Дивись-но, — сказала Ельма.

Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла, він затремтів.

— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.

— Ось вони, — сказала Ельма.

По дну стародавнього моря пливло з десяток високих марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрилами — немов блакитні привиди, немов блакитний дим.

— Піщані кораблі! Та їх же більше немає, Ельмо, більше немає піщаних кораблів.

— Здається, то піщані кораблі, — сказала вона.

— Але ж влада конфіскувала їх усі! Їх знищили, а деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому місці маю корабель і вмію ним керувати.

— Більше ніхто, — промовила вона, киваючи на море.

— Швидше тікаймо звідси!

— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з марсіанських суден зачарованого погляду.

— Вони уб’ють мене! Швидше в машину!

Ельма не рухалася.

Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де стояли дві машини — вантажна, якою він користувався ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний корабель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мотор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.

— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, — сказала Ельма.

— Є піщаний корабель. Сідай!

— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.

— Сідай. Я вмію керувати.

Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.

— Нарешті!

Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір — удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.

— Оце я їм показав клас — закричав Сем. — Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.

— Вони б спинили тебе, якби хотіли, — сказала втомлено Ельма.

Сем засміявся.

— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.

— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.

Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.

Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.

На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап’ястки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.

— Вернися, — сказала вона.

— Ні. — Сема трусив дрібний дрож страху, як шершня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і ненавистю. — Тікай з мого корабля!

— Це не твій корабель, — мовило видіння. — Він старий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з тобою. Це дуже важливо.

— Геть з мого корабля! — повторив Сем. Рипнула шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлився. — Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше…

— Не треба! — скрикнула дівчина. — Я не зроблю тобі нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли з миром!

— Раз, — сказав Сем.

— Семе! — мовила Ельма.

— Послухай же мене, — благала дівчина.

— Два, — сказав твердо Сем, зводячи курок.

— Семе! — вигукнула Ельма.

— Три, — сказав Сем.

— Ми тільки… — промовила дівчина.

Пролунав постріл.

На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як статуетка з льоду. Те, що залишилося від неї — сніжинки, дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

  56