ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Откровенные признания

Прочла всю серию. Очень интересные романы. Мой любимый автор!Дерзко,увлекательно. >>>>>

Потому что ты моя

Неплохо. Только, как часто бывает, авторица "путается в показаниях": зачем-то ставит даты в своих сериях романов,... >>>>>

Я ищу тебя

Мне не понравилось Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... >>>>>

Романтика для циников

Легко читается и герои очень достойные... Но для меня немного приторно >>>>>

Нам не жить друг без друга

Перечитываю во второй раз эту серию!!!! Очень нравится!!!! >>>>>




  49  

— Саме цього я й побоювався, — зауважив, спокійно посміхаючись, Герет. — Боюся, нам доведеться знести вашу оселю.

— Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки пронюхаєте, що тут діється.

— Я прилетів би сюди раніше, але ми — в Бюро Громадської Моралі — хотіли точніше довідатися про ваші наміри. Демонтажники й бригада паліїв Бюро будуть тут ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому нічого не лишиться. Містере Стендал, я вважаю, що ви все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам мільйонів зо три доларів…

— Чотири мільйони! Містере Герет, ще юнаком я успадкував двадцять п’ять мільйонів, а тому можу дозволити собі невелику примху. Тільки яка прикрість: будівництво закінчилося лише годину тому, а ви зі своїми демонтажниками вже тут! Чи не дозволите мені погратися цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?

— Ви ж знаєте закон. Його треба виконувати негайно. Не можна створювати нічого — ні книг, ні будинків — що будь-яким чином нагадувало б про привидів, вампірів, фей або інші витвори людської фантазії.

— Скоро ви почнете палити й такі книги, як “Беббіт”.[10]

— Ви нам завдали чимало клопоту, містере Стендал. У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Землі. Історія з вами й вашою бібліотекою.

— Так, зі мною й моєю бібліотекою. І ще з кількома іншими такими, як я. По вже був забутий десятки років, а також країна Оз та багато іншого. Але я мав свою невелику схованку. Ми, кілька приватних громадян, зберігали свої бібліотеки, аж поки ви розіслали в усі кінці озброєних смолоскипами людей, які пошматували й спалили мої п’ятдесят тисяч книг. В такий же спосіб ви встромили кілок у серце Гелоуїна[11] і попередили своїх кінорежисерів, що коли вони виявлять намір іще щось робити, то їм доведеться знов і знов ставити лише ті самі речі Ернста Хемінгуея. Боже мій, скільки я бачив інсценізацій “По кому подзвін”! Тридцять варіантів! Усі реалістичні. О, цей наш реалізм, чорт би його забрав!

— Не варто гніватися! Це вам нічого не дасть!

— Містере Герет, вам доведеться подати докладний звіт, правда?

— Еге ж.

— Тоді, може, ви зайдете і роздивитесь усе як слід? Це не забере багато часу.

— Гаразд. Показуйте. Та глядіть мені, без вибриків. У мене пістолет.

Двері дому Ашер зарипіли й розчинилися. Війнуло вогкістю. Почулися гучні зітхання й стогін, ніби у старих катакомбах дихав підземний міх.

По кам’яній підлозі пробіг пацюк. Герет, зойкнувши, копнув його ногою. Пацюк перекинувся, і з його нейлонової шерсті вискочила ціла хмара металевих бліх.

— Оце дивина! — вигукнув Герет, нагинаючись, щоб роздивитися.

Стара відьма сиділа в ніші, її воскові руки тремтіли над жовтогарячими й синіми таротовими картами.[12] Вона сіпнула головою й засичала своїм беззубим ротом на Герета, стукаючи пальцем по засмальцьованих картах.

— Смерть! — крикнула вона.

— Саме такі речі я й маю на увазі, — сказав Герет. — Який сором!.

— Я дозволю вам особисто спалити її.

— Справді? — зрадів Герет. Потім він насупився. — Мушу сказати, мене дивує, що ви так благодушно сприймаєте все це.

— Для мене вже досить того, що я створив такий куточок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказати, що я створив середньовічну атмосферу в сучасному недовірливому світі.

— Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись вашим генієм, сер.

Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і поступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма туману. В кінці вогкого коридору загула машина. Густий, наче біла піка, туман піднявся і поплив у мовчазні зали.

З нічого виникла мавпа.

— Ну-ну! — скрикнув Герет.

— Не бійтеся, — заспокоїв його Стендал, постукуючи по чорних грудях тварини. — Робот. Мідний кістяк і все, як у відьми. Бачите?

Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.

— Бачу, — обізвався Герет, і собі боязко простягаючи руку до тварини. — Але навіщо, містере Стендал, навіщо все це? Що вам допекло?

— Бюрократія, містере Герет. Але я не маю часу пояснювати. Уряд незабаром про все довідається. — Він кивнув мавпі. — Гаразд. Давай.

Мавпа вбила містера Герета.

— Ну що, ви майже готові, Пайксе?

— Так, сер, — відповів Пайкс, підводячи голову від столу.

— Ви добре знаєте своє діло.

— Але ж я одержую за це платню, містере Стендал, — тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку робота й вставляючи скляне око так, щоб його як слід стиснули гумові м’язи. — Готово.


  49