3

У схожому на велетенський мурашник суспільстві розвинутого капіталізму знайти собі роботу не так уже й складно. Ясна річ, якщо тільки не надто перебирати її рід і зміст.

Раніше як співвласник контори я мав справу з редагуванням і написанням текстів. З того часу в мене залишилося кілька знайомих, зайнятих у цьому бізнесі. А тому заробити собі на прожиток позаштатним журналістом було для мене просто. Тим паче що я належу до людей, життя яких не вимагає великих витрат.

Я розшукав свій колишній записник і зателефонував за кількома номерами. Прямо запитав, чи не знайдеться для мене підходяща робота. Мовляв, з певних причин на якийсь час я відійшов від будь-яких справ, однак тепер, якщо можливо, хотів би знову попрацювати. Мені відразу підкинули кілька невідкладних замовлень. Ясна річ, не дуже-то серйозних. Здебільшого написання статей для заповнення прогалин у рекламних журналах і брошурах компаній. М’яко кажучи, половина матеріалу, який мені довелося писати, була цілком беззмістовною і навряд чи могла стати комусь у пригоді. Одне слово, марна трата паперу й чорнила. Однак я над цим не задумувався і виконував замовлення одне за одним майже машинально. Спочатку обсяг роботи був незначний. Працював я години дві на день, а решту часу прогулювався по місту і відвідував кінотеатри. Переглянув силу-силенну фільмів. Таке привільне життя тривало, напевне, місяців зо три. І цього виявилося досить, щоб звикнути до приємної думки, що все-таки потроху прилучаюся до діяльності на користь суспільства.

На початку осені становище моє почало змінюватися. Замовлень раптом побільшало. Телефон мій дзеленчав безперестанку з ранку до вечора, листи від клієнтів переповнювали поштову скриньку. У виробничих справах я зустрічався з багатьма людьми, часто з ними обідав. Вони ставилися до мене дружелюбно, обіцяли й надалі підкидати мені нові замовлення.

Причина дуже проста, чому так сталося. Запропоновані замовлення я не перебирав, погоджувався на все, що давали. Договір виконував трохи раніше від визначеного терміну. У жодному разі не скаржився. Крім того, писав гарним почерком. До роботи ставився сумлінно. Те, що колеги робили абияк, я доводив до досконалості. І навіть коли мені платили мало, не кривився від невдоволення. Якщо мені телефонували о другій ночі й просили терміново написати двадцять сторінок тексту по чотириста знаків на кожній (скажімо, про переваги механічних годинників, привабливість сорокарічних жінок або красу Хельсінкі, де, я, звісно, ніколи не бував) до шостої ранку, то вже до половини шостої я таке замовлення виконував. Якщо просили переробити — до шостої переписував наново. Тож не дивно, що репутація моя серед замовників зростала.

Усе це скидалося на розгрібання снігу.

Як тільки сніг падав — я методично відгрібав його на узбіччя.

І нітрохи не жадав слави, не сподівався на винагороду. Сніг падав — і я мусив його прибирати. Систематично і невідкладно. Зізнаюся, іноді я ловив себе на думці, що все це — марна трата життя. Та поступово я дійшов висновку: хіба є якісь підстави з цього приводу нарікати на несправедливість, якщо так само папір і чорнило переводиться на ніщо? Зрештою, ми живемо у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. У такому суспільстві марнотратство — найвища чеснота. Політики називають його «вдосконаленням внутрішнього ринку». А для мене це — «безглузде марнотратство». Така от різниця думок. Та від цього ніщо не змінюється. Адже нам нічого іншого не залишається, як жити в цьому суспільстві. Як не подобається, можна податися куди-небудь у Бангладеш або Судан.

  9