очень нудно 
8 
Де вони всі ділися?
Прийшли через вхід. Пішли через вихід.
Я згадав також про невеличку забігайлівку, до якої ми з покійним другом учащали. Там ми згаяли силу-силенну часу. Однак зараз мені здається, що то були найзмістовніші години мого дотеперішнього життя. Справді, дивно… Згадав давню музику, яка там звучала. Ми були тоді студентами. Пили там пиво й курили сигарети. Без тої забігайлівки не могли обійтися. І, звісно, вели розмови про се, про те. А от про що конкретно — не можу пригадати. Пам’ятаю тільки, що вели розмови та й усе.
Тепер його вже немає на цьому світі.
Помер, не витримавши непосильного тягаря на своїх плечах.
Прийшов через вхід і вийшов через вихід.
Весна вже була в розпалі. Перемінився запах вітру. Новими відтінками забриніла й нічна темрява. Звуки відлунювали у вухах зовсім по-іншому, ніж раніше. З кожним днем весна наближалася до літа.
Наприкінці травня здох кіт. Несподівано — без жодних попередніх симптомів. Прокинувшись одного ранку, я побачив його на кухні — лежав калачиком у кутку і вже не дихав. Напевне, й сам не помітив, як умер. Його тіло на дотик нагадувало смажену курку з холодильника, а шерсть була брудніша, ніж за життя. Кота звали Оселедцем. Життя випало йому не зовсім щасливе. Ніхто його не любив, та й сам він ні до кого особливо не прихилявся. На людей завжди дивився з тривогою в очах. Таким поглядом, ніби хотів сказати: «Ось знову я щось утрачу». Навряд чи знайдеться на світі ще один кіт з такими очима. І от його не стало. Досить умерти один раз — і більше нічого не доведеться втрачати. У цьому велике достоїнство смерті.
Я запхав його труп у паперовий пакет із супермаркету, поклав на заднє сидіння автомобіля і в крамниці металевих виробів купив лопату. Потім сів за кермо, вперше за останній час увімкнув радіо і, слухаючи рок-музику, вирушив по шосе на захід. Музика здебільшого виявилася нікудишньою: «Fleetwood Mac», «АВВА», Меліса Манчестер, «Вее Gееs», «КС аnd thе Sunshine Band», Донна Самер, «Еадles», «Воston», «Сотmodores», Джон Денвер, «Сhicagо», Кенні Логінз… Вона спливала і зникала в повітрі, як піна. «Казна-що, а не музика», — подумав я. Споживчий товар масового виробництва, призначений для того, щоб спорожнювати кишені підлітків…
Від таких думок я раптом засумував.
Часи змінилися. От і все.
Стискаючи кермо, я намагався пригадати щось з бездарної музики, яка линула з радіо, коли підлітком був я… «Ненсі Сінатра — ото було дрантя!» — думав я. Та й гурт «Мопkeys» від нього в цьому не відставав. І навіть Преслі співав безліч нікудишніх мелодій. А ще був такий собі Тріні Лопес. Більшість пісень Пета Буна викликали в роті присмак туалетного мила. Потім Фабіан, Бобі Райдел, Анет… Після того згадався, звісно, гурт «Herman’s Негmits». Ото було вже справжнє стихійне лихо!.. Один за одним на пам’ять наверталися учасники безликих англійських музичних гуртів. З довгими патлами, в кумедних костюмах. Цікаво, скільки ще зможу пригадати? «Honeycombs», «Dave Clark Five», «Jerry and Peacemakers», «Freddy and the Dreamers»… «Jefferson Airplane» зі співаками, схожими на задубілих трупів. Том Джонс — від самої згадки про нього душа здригається. А ще Енґельберт Гампердінк — гидкий клон Тома Джонса. Герб Альперт і Тіпана Брас з їхньою музикою, придатною хіба що для реклами товарів. Далі — лицеміри Саймон з Ґарфанклом. Неврастеніки з «Jackson Five»…
Все було однакове.
Ніщо у світі не змінюється. Завжди, завжди, завжди порядок речей один і той же. Хіба що номер року інший і нові люди на місці своїх попередників. Беззмістовна музика для одноразового користування в усі часи існувала і ніколи не переведеться. Усе повторюється, наче прилив і відплив на морі під дією Місяця.
Перебираючи все це в пам’яті, я досить довго гнав автомобіль по шосе на захід. Раптом з радіо полинула пісня «Бурий цукор» гурту «Rolling Stones». Я мимоволі усміхнувся. То була чудова мелодія. «Саме те, що треба», — подумав я. «Бурий цукор» стала популярною, здається, сімдесят першого… Я спробував згадати точніше, але не зміг. А втім, хіба це не все одно? Сімдесят першого чи сімдесят другого — сьогодні це вже не має значення. Навіщо взагалі над такими дрібницями всерйоз задумуватися?
Забравшись досить глибоко в гори, я з’їхав зі швидкісної автомагістралі, знайшов підходящий ліс і поховав там кота. У глибині лісу викопав лопатою яму завглибшки в один метр, кинув на її дно Оселедця в паперовому пакеті й засипав землею. «Пробач, але більшого ми з тобою не заслужили», — сказав я наостанку котові. Увесь час, поки я копав яму, десь поблизу безперестанку співала якась маленька пташка. Високим тоном, ніби на флейті.
8 
