очень нудно 
238 
Закляття Молі шугонуло під простягнутою Белатрисиною рукою і влучило їй у груди прямо проти серця.
Зловтішна посмішка застигла на Белатрисинім обличчі, очі вирячились. На крихітну часточку секунди вона усвідомила, що сталося, і повалилася на підлогу. Юрба заревіла, а Волдеморт заверещав.
Гаррі розвернувся, наче у сповільнених кадрах. Побачив, як відлетіли Макґонеґел, Кінґслі і Слизоріг, крутячись і корчачись у повітрі, коли Волдемортова лють через загибель останньої й найвірнішої прихильниці вибухнула з силою бомби. Волдеморт націлив чарівну паличку прямо на Молі Візлі.
— Протеґо! —заревів Гаррі — і закляття "щит" розгорнуло ся посеред зали. Коли Волдеморт озирнувся, Гаррі нарешті скинув плащ—невидимку.
Шоковані вигуки, радісні крики і зойки: — Гаррі! ЖИВИЙ! — миттю вщухли. Юрба заклякла зі страху. Запала раптова і всеосяжна тиша, коли Волдеморт і Гаррі, пронизуючи один одного поглядами, повільно рушили по колу.
— Щоб ніхто не намагався мені допомогти! — голосно сказав Гаррі, і його слова пролунали в глибокій тиші, наче сигнал сурми. —Так має бути. Це повинен зробити я.
Волдеморт засичав.
— Поттер не це хотів сказати, — промовив він, вирячивши червоні очі. — Він так не діє. Кого ти використаєш тепер замість щита, Поттере?
— Нікого, — просто відповів Гаррі. — Горокраксів уже немає. Тільки ти і я. Разом нам жити не судилося, і один з нас має відійти назавжди…
— Один з нас? — глузливо повторив Волдеморт. Усе його тіло було напружене, червоні очі дивилися пильно, як у змії, що приготувалася до стрибка. — Думаєш, це будеш ти — хлопець, що вижив випадково, та ще й тому, що Дамблдор смикав за шнурочки?
— Випадково моя мати загинула, рятуючи мене? — запитав Гаррі. Вони й далі обидва рухалися боком, творячи досконале коло, тримаючись на сталій відстані один від одного, і для Гаррі не існувало жодного іншого лиця, крім Волдемор—тового. — Я випадково вирішив битися з тобою на цвин—
тарі? Випадково сьогодні не захищався, та все одно вижив і повернувся, щоб знову битися?
— Випадково/—загорлав Волдеморт, але не нападав. Юрба попід стінами заціпеніла від жаху, із сотень присутніх ніхто, здавалося, й не дихав, крім них двох. — Випадковості, збіг обставин і те, що ти розпускав нюні і ховався за спідниці відважніших, ніж ти, дозволяючи мені вбивати їх замість тебе!
— Сьогодні ти вже нікого не вб'єш, — сказав Гаррі. Вони все ще ходили по колу, дивлячись один одному в очі—зелені й червоні. —Ти вже ніколи й нікого не зможеш убити. Ти зрозумів? Я був готовий умерти, щоб ти припинив нищити цих людей…
— Але не вмер!
— …я цього хотів, і це найголовніше. Я зробив те саме, що й моя мати. Вони тепер захищені від тебе. Невже ти не помітив, що жодне твоє закляття не подіяло? Ти вже не зможеш нікого катувати. Не зможеш до них торкнутися. Власні помилки тебе нічого не навчили, Редл.
— Як ти смієш?!
— Я смію, — урвав його Гаррі, — бо я знаю те, чого не знаєш ти, Редле. Я знаю багато важливих речей, тобі недоступних. Хочеш дещо почути, поки ти не зробив ще одної великої помилки?
Волдеморт не відповідав, проте й далі скрадався по колу, і Гаррі зрозумів, що той зараз мовби загіпнотизований і заінтригований найменшою можливістю довідатися, що Гаррі й справді знає сокровенну таємницю…
— Це знову любов? — глузливо вишкірив зміїне обличчя Волдеморт, —улюблене Дамблдорове пояснення, любов, що, як він казав, перемагає смерть, хоч ніяка любов не вряту вала його самого — він упав з вежі й розламався, як стара воскова фігурка? Любов, що не завадила мені, Поттере, розчавити, як блоху, твою бруднокровну матір… і ніхто, зда ється, не любить тебе цього разу аж так, щоб вибігти й за хистити тебе від мого закляття. То що ж тепер не дасть тобі здохнути, коли я завдам удару?!
— Тільки одне, —відповів Гаррі. Вони все кружляли колом, пронизуючи один одного поглядами, і трималися на відстані лише завдяки останній таємниці.
— Якщо тебе цього разу врятує не любов, а щось інше, — сказав Волдеморт, —то ти, мабуть, віриш, що володієш чарами, які мені недоступні, або зброєю, потужнішою, ніж у мене?
— І тим, і тим, — відповів Гаррі й побачив, як жах промайнув зміїним обличчям і одразу ж зник. Волдеморт зареготав, і цей регіт був страшніший за його вереск. Безрадісний і божевільний, він луною розійшовся у принишклій залі.
— Ти вважаєш, що знаєш невідомі мені чари? — глузливо запитав він. — Невідомі мені, Лордові Волдеморту що виконував чари, які Дамблдорові й не снилися?
238 
