Последние отзывы

  23  

— Ремусе! — крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам'яніло; йому, здавалося, відняло мову.

Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони. —Ти жива, — встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.

— Я думала… я думала…

— Я в нормі, —поплескав її по спині Рон. — Нормально все.

— Рон був просто чудовий, — лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. — Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль…

— Це правда? — пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.

— Завжди цей здивований тон, — трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. — Ми останні повернулись?

— Ні, — відповіла Джіні, — ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що

ти живий… Вона побігла в дім.

— Чого ви затрималися? Що сталося? — сердито запитав Люпин у Тонкс.

— Белатриса, — відповіла Тонкс, — прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попа деться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса… а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка… У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.

— А з вами що було? — Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.

Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Мандангуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче ігнорувати.

— Я мушу повернутися на Даунінґ—стріт, у резиденцію прем'єра. Я ще годину тому мав там бути, — сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. —Повідомте, як повер нуться.

Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз'явився за ворітьми "Барлогу".

Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.

— Дякую вам, —сказала місіс Візлі, — за наших синів.

— Не кажи дурниць, Молі, — зніяковіла Тонкс.

— Як там Джордж? — поцікавився Люпин.

— А що з ним? — стривожився Рон.

— Йому відірвало…

Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.

— Білл! Слава Богу, слава Богу…

Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:

— Дикозор загинув.

Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.

— Ми самі бачили, — сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. — Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волде— морт… а він уміє літати… погнався за ними. Данґ запаніку вав, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз'явився. Волдемортове закляття влучило Дико— зорові прямо в обличчя, він упав з мітли і… ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з пів десятка…

Біллові перехопило дух.

— Звісно, ви нічого не могли вдіяти, — сказав Люпин.

Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув… не може такого бути… Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий…

Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір'ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в "Барліг", у вітальню, де реготали Фред і Джордж.

— Що таке? —запитав Фред, побачивши їх. — Що сталося? Хто?…

— Дикозор, — відповів містер Візлі. — Загинув.

Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси.

Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою—як—скатертинкою. Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.

— Прошу, — він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам.

— За Дикозора.

— За Дикозора, —повторили всі і випили.

  23