Последние отзывы

  5  

— Там Гондор, — тихо сказав Арагорн. — Як я мріяв повернутися туди… Але чи ще прийдуть щасливі часи? Зараз дорога відводить мене геть…

• Гондор, Гондор!
• Поміж горами і морем вічним
• Західний вітер співає, і Білого древа світло
• Падає срібним дощем у садах королівських прадавніх…
• Де ж ти, твердине незламна, крилатий вінець державний?
• Чи віднайдуть люди Біле древо у сяйві зір?
• Чи лише західний вітер мандрує від моря до гір?..

— Ну, досить, — обірвав він сам себе й повернув на північний захід, куди кликав його обов’язок.

Хребет круто падав униз прямо з–під ніг; кількома кроками нижче широкий, посічений тріщинами уступ обривався стрімко в безодню. Це й була Західна стіна Рохану, тут закінчувалися гори Емін–Мейл, а внизу, скільки сягало око, розстилались землі повелителів коней.

— Знову орел! — крикнув раптом Леголас, вказуючи у бліде небо над головою. — Він дуже високо, прямує, здається, на північ… Погляньте, летить стрілою!

— У мене очі не такі гострі, — сказав Арагорн. — Я нічого не бачу. Мабуть, і справді високо летить. Чи не його я помітив учора зі Сторожового поста? Цікаво, кому й які вісті він несе… Проте я добре бачу рух на рівнині!

— Великий піший загін на марші, — підтвердив Леголас. — Хто такі — не розрізню, до них звідси щонайменше дванадцять ліг.

— Тепер не треба дотримуватися слідів, — сказав Гімлі. — Знайдемо найкоротший спуск, та й годі.

— Навряд чи знайдеться стежина коротша за ту, що обрали орки, — заперечив Арагорн.

Шлях орків позначали прикмети шаленого поспіху: кинуті торби з–під харчів, погризені шкоринки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини енгів.

Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.

— Травами пахне! — щасливо повторював він. — Це солодше за будь–який сон! Біжімо швидше вперед!

Вони побігли вервечкою, наче хорти по свіжих слідах. Орки проторували широку стежку, молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи — втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.

— Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леголас і Гімлі.

— Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!

— Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, — сказав Гімлі. — Ми стараємося недарма. Чудово!

— Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, — зітхнув Леголас. — Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив’язі, немов худобу…

Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. Їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.

— Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, — сказав Леголас.

— Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться, — заперечив Гімлі.

— Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок.

— А як ми вночі знайдемо сліди?

— Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, — наполягав Леголас.

  5