Последние отзывы

  122  

Він пригорнув до себе гобітів, за гондорським звичаєм поклав їм руки на плечі і поцілував у чоло.

— Помисли усіх, хто служить добру, будуть з вами! — мовив він тихо.

Гобіти доземно вклонилися. Фарамир відвернувся і пішов, не озираючись, до двох солдатів, що чекали віддалік. Гобіти завважили, як швидко вміють рухатися ці люди в зеленому: там, де щойно стояв Фарамир, залишився тільки зелений ліс, тихий та сумний, немов капітан Гондору привидівся уві сні. Фродо зітхнув і обернувся на південь. Горлум, виявляючи цілковите презирство до прощальних церемоній, колупав землю під корінням старого бука. «Підлизі знову хочеться їсти? — здивувався Сем. — Починається…»

— Пішли? — запитав Горлум. — Злі, бридкі люди. Смеа–горлові досі болить осьде, на шиї, так–так, ще болить. Рушаймо звідсіля!

— Рушаймо, — погодився Фродо. — Але якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто повівся з тобою милосердно, краще притримай язика!

— Пан гарний! — заскиглив Горлум. — Смеагорл пожартував. Він завжди усім прощає, не таїть образи, так–так, навіть на доброго пана, що його обдурив… Пан гарний, Смеагорл теж гарний…

Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинули торби за спини, міцніше взялися за ціпки і побрели по лісах Ітіліену. Вдень двічі робили привал, підживлювалися гон–дорською провізією. Їх навантажили і солониною, і сушеними фруктами, а хліба дали рівно стільки, щоб їсти досхочу в перші дні, поки не зачерствів. Горлум до цієї їжі і не доторкнувся.

Сонце підбилося над густими кронами, потім, збираючись на спочинок, позолотило стовбури, а подорожани все йшли та йшли в прохолоднім зеленім затінку, у спокійній тиші, яку ніщо не порушувало. Навіть птахи мовчали, начебто усі раптом відлетіли геть або втратили голоси.

Смеркання передчасно огорнуло принишклий ліс; гобіти зупинилися відпочити ще до початку ночі — вони пройшли сім ліг і знесиліли. Фродо і Сем вляглися рядком на м’який дерен під деревом, але спали неспокійно. Сем раз у раз прокидався, придивлявся та прислуховувався. Горлум, як звичайно, зник, тільки–но гобіти прилягли.

Спав він у чиїйсь норі або полював, блукаючи лісом — так чи інакше, у досвітню годину він повернувся і розбудив гобітів.

— Час, уже час! Вставайте! Нам ще далеко йти і на південь, і на захід. Гобітам треба поспішати!

Наступний день нічим не відрізнявся, тільки повітря зробилося вологим і липким; навколишня тиша була насичена тривогою. В лісі було парко, як перед грозою. Горлум часто нюхав повітря, бурмотів невиразно і квапив, квапив… На третьому переході, надвечір, вони дісталися рідколісся. Дерева тут були товщими, вищими і стояли посеред широких галявин на відстані одне від одного — велетні–дуби, неохватні, тінисті, впереміш з такими ж старезними ясенами; на кострубатім гіллі набрякли ніжно–зелені бруньки. Між корінням в шовковій мураві анемони вже стуляли свої віночки до сну. Кучерявились лісові гіацинти, пухкий Грунт протикали гострі та пружні пагінці. І ніде — ані звіра, ані птаха. Горлума раптом охопив страх, і вони пішли обережно, перебіжками від одного стовбура до другого.

Було поночі, коли вони вийшли до яру. Гобіти присіли на згірку край шляху, під сукуватим старим дубом — його кремезні корені стирчали зі схилу. Під обривом лежала глибока темна долина. У долині, судячи зі звуків, текла швидка ріка. Шлях, вузький, ледве помітний в тумані, тягся уздовж неї. По той бік яру ліс, сірий у вечірньому півмороку, суцільною лавою підпирав крайнебо на півдні. Праворуч, на заході, місячне світло окреслило Білі гори Гондору, ліворуч безроздільно панувала над Мордором чорна ніч, а вдалині мріли серед моря сивої імли неясні обриси напівзруйнованих веж.

— Тобі знайоме це місце? — запитав Горлума Фродо.

— Знайоме, пане. Небезпечне місце. Це дорога з Місячного Замку до зруйнованого міста над Рікою, так–так, самі руїни, повно ворогів, погане, дуже погане місце. Ми даремно послухалися вашого порадника. Гобіти дуже віддалилися від стежки.

Тепер звідси потрібно йти на схід і вгору, — він махнув кощавою рукою в бік гір.

— По дорозі не можна. Ні! На дорозі вороги…

Фродо глянув на шлях. Він здавався безлюдним, покинутим, але страх висів над ним, начебто запах невидимого чудовиська. Фродо аж мороз пройшов поза плечима, коли він знову глянув на руїни, тепер вже ледь помітні, а плескіт води зазвучав зловісно — адже це подавав голос Моргуддин, отруєна ріка, чиї витоки крилися в Долині Примар.

  122