Последние отзывы

  114  

На подив і втіху хазяїв, гість не тільки умився, а занурив голову у воду, полив собі на маківку і на потилицю.

— Невже у вас такий звичай — перед вечерею мити голову? — поцікавився солдат.

— Ні, ми звичайно робимо це перед першим сніданком, — відповів Сем. — Але сонного гобіта вода бадьорить, як дощик — зів’ялу капусту. Тепер я безперечно не засну, поки не наїмся!

Їх усадовили поруч з Фарамиром на покритих шкіряними куртками барилах — вони були вищі за лави, де сиділи люди, і гобіти могли зручно дотягуватися до столу. Перед їжею капітан, а за ним і усі воїни, піднялися і хвилину стояли мовчки, дивлячись на водоспад, на захід. Фарамир подав знак гостям, щоб вони вчинили так само.

— Це давній звичай, — пояснив він, коли всі знову всілись. — Ми звертаємося туди, де затонув Нуменор; за ним — острів ельфів, а ще далі — край, де не владна смерть. Чи ваше плем’я не знає такого звичаю?

— Ні, — відповів Фродо, раптом відчувши себе необтесаним селюком, — у гостях ми спершу кланяємося хазяїну, а після частування дякуємо.

— І ми робимо так само, — посміхнувся Фарамир.

Після поневірянь та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам розкішною: легке золотаве вино, хліб з маслом, солонина, сушені фрукти, прекрасний твердий сир — і все це на тарілках і чистими руками! Обоє гобітів не обминули жодної страви, не ухилилися ні від других, ні від третіх порцій. Вино розігріло їм кров, на серці стало веселіше; вперше з дня від’їзду з Лоріену настрій поліпшився.

По вечері Фарамир провів їх у відгороджену нішу, де поставили крісло і два ослінчики, а до склепіння підвісили глиняний світильник.

— Вам, звісно, незабаром захочеться спати, — мовив Фарамир, — особливо шановному Сему: він перед вечерею очей не склепив. Апетит беріг чи від мене оберігався? Відразу після ситної їжі спати шкідливо, тим більше після тривалого голодування. Отож давайте трохи поговоримо. По виході з Рівенделлу з вами, напевно, чимало трапилося пригод, та й я розповім дещо корисне. Отже, прошу: усе, що можна про мого брата, про старого Мітрандира і про шляхетних жителів Лоріену.

Фродо вже виспався і був готовий до бесіди. Вино і ситна їжа, ясна річ, сприяли відвертості, але не до кінця. Сем посміхався, мовчав і виразним мугиканням підтакував Фродо. А той старанно ухилявся від суті справи. Докладно описував він мужність Боромира під час зустрічі з вовками, бурю на Карадрасі, битву з орками в глибинах Морії… Розповідь про сутичку на Морійському мосту дуже схвилювала Фарамира.

— Мабуть, брату здавалося принизливим відступати навіть перед цим виплодком безодні, Барлогом. Його мучив сором, хоча він і відступав останнім…

— Так, він відступив останнім, — визнав Фродо. — Не забувай, що Арагорн не мав права піддаватися небезпеці: після загибелі Гандальфа він один був здатний вивести нас з підземелля. Якби не ми, ні Арагорн, ні Боромир не відступили б.

— Може, йому краще було загинути там, у Морії, разом з Мітрандиром, а не біля водоспадів Раурос?

— Хто знає! — відповів Фродо і поспішив перемінити тему: — Ну, а тепер ми хотіли б довідатися побільше про Мінас–Ітіль, Осгіліат і неприступний Мінас–Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його, якщо спалахне велика війна?

— Розраховувати нам уже давно нема на що. Меч Еленділа, якщо повернеться, лише відстрочить нашу поразку. Допомогу від сусідів — людей або ельфів — ми навряд чи одержимо. Сили Ворога зростають, а ми дедалі слабшаємо. Над Гондором стоїть осінь, що вже не переміниться на весну… Колись нуменорці жили уздовж всього узбережжя та в приморських долинах, але їх згубили безтурботність і марнославство. Одні віддалися життєвим утіхам, інші змагалися за першість, треті навіть вдалися до чорної магії. Зрештою, ослаблені неробством і розбратом, усі вони стали здобиччю завойовників. Тільки в Гондорі ім’я Ворога ніколи не вимовляли з повагою. Мудрість і любов до краси, принесені з–за Моря, довго осявали володіння синів Еленділа. Але занепад торкнувся і Гондора; люди заколисували себе запевненнями, що Ворог слабкий, а він тим часом збирав сили для нового нападу. Нащадки нуменорців більше думали про смерть, ніж про життя, як і в минулі часи, коли через це загинуло їхнє перше королівство. Гробниці для померлих будувалися краще, ніж житло для живих, вельможі пишалися діяннями предків, а не здібностями підростаючих нащадків. Бездітні правителі в стародавніх палатах годинами міркували про знатність свого роду. А стурбовані мудреці працювали, створюючи чудодійне зілля чи безуспішно намагаючись розгадати долю по руху зірок. Останній король з роду Анаріона не залишив спадкоємця. Намісники виявилися більш діяльними і розсудливими. Вони стали залучати воїнів з надійних приморських племен і горян Еред–Німраса. Вони спромоглися укласти договір з жителями півдня, що виявилися розумнішими за неприборканих харадримів і припинили набіги на наші землі. При Кіріоні, дванадцятому наміснику (мій батько — двадцять шостий) вдалося також забезпечити підтримку з півночі. Союзники допомогли нам у великій битві на Келебранті звільнити захоплені ворогом північні провінції Гондора. Це роханці, приборкувачі коней; вони одержали від нас у володіння Каленардон і з того часу називають його Роханом. Вони не раз доводили справою свою вірність, зірко стерегли плоскогір’я Рохан і прикордоння. Ми не нав’язували їм своїх звичаїв; вони перейняли лише те, що самі забажали. Ми любимо і поважаємо цей народ, рослих чоловіків і прекрасних жінок, плем’я світловолосе, яснооке і міцне духом, як у часи молодості світу. У наших літописах є свідчення дуже віддаленого зв’язку між нами. Вони походять від того ж із трьох Початкових племен, що і нуменорці, але їхній родоначальник не Хадор Золотоволосий, Друг Ельфів, а хтось з його родичів, що не згодився переселитися за Море… Роханці зблизилися з нами, але і ми дечому в них навчилися. Тепер і ми любимо війну саму по собі, не тільки заради високої мети. Щоправда, ми й досі вчимо наших воїнів багато чому, крім військового мистецтва, але вже цінуємо солдатів вище, ніж майстрів чи хліборобів — такі нинішні часи! Тому Боромир і користався такою пошаною: не було рівних йому ні у відвазі, ні в спритності, ні в умінні не щадити себе. І ніхто не був здатний засурмити так лунко у Великий Ріг… Фарамир зітхнув і надовго замовк.

  114