очень нудно 
92 
— Та чого ти переймаєшся? — дивувався Денис. — Це навіть добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок… Та й зупинитися десь треба…
Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Ігором вийшли.
— Твою мать… — прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих подвір'ях… — Яка ж це сила — природа! Яке ж божественне, яке ж неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце… Симфонія… Царина забуття… Долина монстрів…
— Техніка розриву! — нагадав Ігор і показав на двох жінок, що разом тягли вулицею Імені Леніна важкий мішок. Одна — велика, мов гора, друга — худа і чорна, мов те згарище.
— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.
— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.
— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих нема.
— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете ночувати…
— Та якось… — Денис плечима знизав.
— «Якось» краще, ніж «ніяк»… — Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.
— А он хата ціла…
— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не можна.
— Чому?
— Катерина там живе.
— Катерина? — Ігор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною донька?
— Вона…
— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…
Тепер її черга.
— Ну, ну… — сказала Алка. — Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.
Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:
— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.
— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.
— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.
— Гарне, — усміхнулася й Раїса.
Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:
— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…
Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:
— Ану, ти поклич… Може, спить чи…
— Невдячні люди, — скривився Ігор. — Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…
— У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:
— Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!
Двері рипнули.
— От зараза! Удома була! — Денис тихо.
Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.
— Вийти можна? — запитав Денис і на псів показує.
— Виходьте… — і псам: — Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила — так і стояла на порозі, як укопана.
— Та ти гостям не рада? Га, Катерина? — обережно запитав Ігор.
Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.
— Та ви ж не в гості, — мовила врешті. Чоловіки знітилися.
— Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас — ритм, напруга, — Денис спробував приховати роздратування. — У нас тут справа важлива. Державна.
— Нема у вас тут справ, — спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:
— Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?
Дівчина — ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:
— Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.
— А ти… — Денис очима — кліп, кліп… — Звідки?
— Чекай, — Ігор Катерининого плеча торкнувся. — Катя… ти все не так зрозуміла. Курган — то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?
— Померли, — все так само спокійно відповіла дівчина.
— Померли? — Крупка-молодший розгубився.
— Померли. І село ледь не померло… Утрьох здравицю складаємо, як можемо…
Денисові ті розмови — пусте:
— То пустиш? Чи зовсім невдячною тебе батьки виховали? — втрутився. — Їдьте… Однаково курган для вас неприступний тепер, — повторила.
Ігор занервував.
— Я тобі, Катя, вірю, ти ж дівчинка місцева. Усе тут знаєш. Скажи, приїжджали люди? Уже копали курган? Так?
92 
