ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>

Королевство грез

Очень скучно >>>>>




  86  

— Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… — дядько Роман усміхнувся — і не стало його.

Ночі за дві Сашко навідався.

— Катя, я не ревную, — сказав. — І добре, — зраділа Катерина. — Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко посміхнувся, Катерина поцікавилася:

— Ти теж зможеш до мене приходити?

— Звичайно, — відповів Сашко. — Ми тут усі, кого ти знала, по черзі до тебе збираємося.

— По черзі? — Катерині смішно стало. — Овва! Так кажеш, ніби вже й черга велика…

— Оце Ничипориха пхалася поперед інших…

— Ничипориха? Вона померла? — Катерина заціпеніла.

— Померла… Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника… сидить.

Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'… Ми Ничипориху не скоро до тебе пустимо.

— Чому?

— Таж із батьками спершу поговори…


Катерина прокинулася серед ночі — піт чоло заливає. У фетрові чобітки — Ганин подарунок — ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.

— Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!

До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.

— Мамо! Матусю! Таточку! — зашепотіла. І — страшно… Мороз під кожухом ворушиться.

Аж із-під купи каміння — голоси.

— Та ви живі тут! — жахнулася.

Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:

— Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… — голова обертом, обертом.

Просто на каміння і впала.

Аж — по голові мама рукою водить:

— Доню, я тут…

— Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж — брехуняка!

— Добрий хлопець. Добрий… — мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.

— Ти хоч ліфчика носиш? — усміхнувся.

— От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! — мамка всміхається. — Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.

— Сама скажи, — татко пручається.

— Та кажіть уже, бо серце вистрибує, — Катерина їм.

Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:

— Не тре', люба, каміння розкидати.

— Чому?

— Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…

— Нащо?

— Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… — …Цілий світ, — Катерина їй.

Довго мовчали.

— Розумна в нас донька, Дарка! — подав голос татко.

— То ви… померли? — наважилася Катерина.

— Померли, доню… Та так красно померли, — мамка їй. — Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?

— То й мене до себе беріть, — заплакала Катерина. — Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?

— Дурна в нас донька, Дарка! — сказав татко. А мамка розсміялася:

— Тобі, Льончику, все не так!

Та доньці:

— Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя — дякуй. Забере до себе — не сумуй. Чуєш? І зараз — не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. — І говоритиму з вами? І бачити вас буду? — Катерина мамці.

— Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.

То доля.

По голові Катерині — холод: то мамка руку відняла. І — тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.

Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.

— Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?

— Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.

— Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…

— Про Романа? — татко їй.

Тихо так, ледь чутно:

— Знаю…

— Ти, таточку, на мене не сердься… — Катерина йому.

— Хитра в нас донька, Дарка! — почулося серед каміння.

— Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.

Бач, як засумувала, — вітерцем над камінням.

— Сама скажи! Ти ж у нас язиката…

— Таж дитина тебе питає…

— Звісно, не серджуся…


Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день — попереду…

— Піду, — вирішила.

Та — через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла. Спочатку — туди. Добрьохала, край вулиці Імені Леніна стала.

  86