Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... 
55 
— Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові. Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув.
— Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.
Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.
П'яний татко плентався по двору, шукав випити.
— А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці.
Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.
— Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…
А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?
Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.
— Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…
Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.
— Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»
Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.
Мамка мнеться: і що його робити?
— Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує.
Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.
Дай мені сили. Дай…»
— А можна й потім, — мамка обережно.
Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І — мамці у вічі:
— Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це зробити?
— Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?
— Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.
Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:
— Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!
— Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.
— Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.
— Чому?
— Гріх! Хіба можна?…
— А йому — можна?
— Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.
Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..
— Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться.
Мамка не зрозуміла: — І я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко.
Я скоро… До худоби гляну й повернуся.
Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.
Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:
— Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.
Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.
— Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:
— Ой, недобре… Ой, недобре…
— Та що? — мамка крок назад зробила.
Ничипориха у хату — шмиг.
Сіла на кухні.
— Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…
— Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — І без вас тоскно.
Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.
— Ой, не кажи, не кажи… — Ничипориха їй.
— Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої кімнатки. — А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.
— А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати.
Двері відчинила.
— Ой! Ой!
Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: — Ідіть уже! Прошу…
А тут і татко п'яний до хати.
— Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не зомліла.
— Добрий вечір, Льончику!
— Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби сіпається. — Для тебе я — Леонід Ілліч!
55 
