Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... 
52 
— Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. — А чого це ти розлежуєшся?
— Нічо'… — Катерина їй.
— Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй.
— Як це «привезуть»? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так розказати хочеться.
— Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка!
— Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. — Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!
— Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама побачиш.
Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.
Людка за плече Катерину сіпнула.
— Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує.
— Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей.
А тут мамка з городу.
— Тітка Дарина! Там Катя… щось… — Людка очі витріщила.
— Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:
— Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього?
Катерина й собі мамку обіймає:
— Мамо… Він помре?
Мамка духу набралася:
— Помре, доню. Така йому доля.
— Я піду… — з ліжка лізе.
Мамка вхопила її.
— Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?
— Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.
— Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже.
— Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…
— Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.
— Добре, мамо, — Катерина їй.
Людка Катерину побачила — насупилася:
— Через твої вередульки я все чисто проґавила! — заявила. Придивилася.
— Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?
— Де дядько Роман? — Катерина її питає.
— Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, — Людка доповідає. — Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно…
— А ти до них підеш?
— Не знаю. Страшно…
— Ходімо, — Катерина просить. Людка підхопилася:
— Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.
Раїсу доглядають.
— Раїсу? — Катерина на Людку дивиться і не розуміє.
— Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться…
Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою — тихо. На дівчат і уваги не звернули.
— Мо', до похорону готуватися треба? — хтось.
— Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… — у відповідь.
— Господи, Людка! — Катерина шепоче. — Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки!
— Та ти що?! — Людка їй. — Хіба вони здорового у могилу кладуть?
— Ходімо, — Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася:
— Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться…
До паркану притулилися.
А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:
— Таж теє… — каже йому. — Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?
— От як тобі усе просто, Іване, — чоловік відповідає. — Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав?
— Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу.
— Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків…
— Анатолію Петровичу… — Залусківський взяв чоловіка за руку. — Десять відсотків — ваші. А всі довідки — то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо.
— Десять відсотків? — Анатолій Петрович аж задихнувся. — Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру…
— Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.
— Мо' п'ятнадцять? — попросив Залусківський.
— Двадцять, — відрізав Анатолій Петрович. — І всі довідки — за тобою.
52 
