Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
20 
— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. — Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!
— А сама… — захлиналася Катерина.
— Мені тухоль шкода…
— А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…
Людка завмерла.
— Ану, цить! — прислухалася. — Та ні… Нема ніко'…
За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.
— От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! — розмірковувала Людка. — Що то було? Може, така в них любов?
— Ні, любов не така, — ляпнула Катерина.
— А ти звідки…
— Та нізвідки. Мені так здається, — насупилася.
— Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…
— Давай.
— Підемо?
— Давай…
До Шанівки підійшли, Людка й придумала:
— Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.
Катерина кивнула.
— Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.
— Для алібі?
— Просто так. Ноги додому не несуть.
Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні — і сидять по півночі.
Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.
— Оце тепер думаю… — озвалася Людка після довгої мовчанки. — Мабуть, старою дівкою буду.
Катерина відповісти не встигла, аж тут — кроки чиїсь.
— Мамо рідна, — Людка шепоче. — Це вони! Я боюся…
— Сашко-о! Сашко! — чують, гукає тітка Раїса.
Прийшла до комбайну.
— Дівчата? Це ви тут? — стала. — А Сашку із Сергієм часом не бачили?
— Не бачили, — шепоче Катерина, а Людка зі страху:
— А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми — хвости їхні?
— Та де ж вони ділися? — тітка Раїса Людку ніби не чує.
Озирається. І пішла далі.
— Сашко! Сашко-о!
Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.
— Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…
Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.
— Суки! Стерви погані… Ми заради них… Суки, — вив тоненько. — Так перепаскудити перший секс!
— Перший? Ти ж казав…
— Саня, не чіпляйся, курва!
— Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою інструкцію. Треба все назад вертати, — Сашкові вже й говорити несила було. У голові паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.
Сергій спробував ворухнутися.
— Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив…
— Скоріше…
Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.
— Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.
— Давай сікати.
Тужилися щосили. Не допомогло. Під простирадлами хлюпало, а парафін так і не розплавився.
Сашко сидіти вже не міг. Ліг у загиджене простирадло боком. Сергій тремтів поряд.
— Саня, треба щось робити.
— От… я зараз… сил наберуся… — Сашко йому. — І виколупаю той парафін.
— Пішли…
— Куди? Я з таким добром у село не піду.
— Пішли до Килини. Кажуть, вона все чисто лікує.
— Нащо мені той сором… Сам… виколупаю…
Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе — і заплакав:
— Мамо рідна!..
Поліз гвіздок зі стіни виривати.
— Саня, не треба, — просив Сергій і вже сам не розумів, що ж тоді треба.
Сашко видер гвіздок, глянув на друга.
— Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, і… Сергій кивнув, приклав між ноги шматок простирадла і поліз рачки геть.
Сашко заплющив очі й гукнув: — Інструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну здихатися.
Сергій оглянувся з порога:
— Он вона, на простині валяється… А може, зі мною, Саня?
— Сам виколупаю, — прошепотів Сашко.
Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки — повз батьківське ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози — кап-кап… «Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, — в голові. — Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних…
А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?» Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою — він… І нічогісінько ж не видно — ні кургану, ні копи, — а Катерина сидить, як прив'язана. Так до ранку й не встала.
20 
