Последние отзывы

  96  

— Що вам треба?..

Перепечай зміряв зятя презирливим поглядом.

— Це вже інша справа! — кинув холодний погляд на Коноваленка. — Обох стосується! Чув, в одній області два райони об'єднують… Аби перевірити доцільність адміністративної реформи. Ідея не нова, але корисна. Ваші колошмаття зараз вивели справу на той рівень, який нам цілком підходить.

— Та кому це нам?! — закричав Сердюк. — Від чиєго імені ви нас із Ростиком тут раком ставите?!

— Стули пельку і слухай! — гаркнув старий Перепечай. — Райони об'єднають! Райцентр буде у сусідньому районі. Лікарня, через яку ви зчепилися, нам не потрібна! — простягнув до Коноваленка суху долоню. — Дай документ, Ростиславе!

Коноваленко віддав папірець Перепечаю, усміхнувся краєчком губ — по його вийшло, обісрався Сердюк.

— Мені та лікарня тепер — до лампочки! Хоч увімкненої, хоч вимкненої! Мені просто цікаво, якого біса… — трусився Володимир Гнатович.

Коноваленко вирішив добити ворога просто зараз.

— Мій завод, сподіваюсь, залишать у спокої? — запитав.

— А у тебе там був завод? — вишкірився Перепечай. — Треба було думати, коли пішов секретарку заспокоювати, та так заспокоїв, що та копита відкинула.

Коноваленко пополотнів. Розгублено знизав плечима, мовляв,

як же так… Сердюк не витримав — зайшовся нервовим

сміхом. Значить, Перепечай і на Ростика щось має?

— Федоре Федоровичу… Але ж… — усе ще не вірив Коноваленко, чіплявся за цукрозавод.

— Слухайте і запам'ятовуйте, — підвищив голос Перепечай.

— Ви забуваєте про той райцентр. Назавжди. Більше — жодного руху, або сильно пожалкуєте. Не заважайте серйозним справам серйозних людей. Займіться чимось конструктивним, лобуряки! Глядіть, може, й вас запросять до участі, якщо я поклопочу…

Сердюк вже ледь втримувався, аби не вчепитися Перепечаєві у горлянку.

— Віддайте свідчення секретарки, а потім ми подумаємо… над вашими пропозиціями.

— Стиць! — презирливо скривився Перепечай. — Ідіть і працюйте!

Сердюк і Коноваленко — очі в стіл. Щелепи ходором.

Перепечай відірвав зад від стільця, штовхонув стіл набитим черевом — задзеленчали склянки, перекинулася пляшка з мінералкою, на Сердюка й Коноваленка — хлюп! Перепечай засміявся, пішов до виходу.

— Замовте, хлопці, печеню з косулі, — плюнув через плече.

— Попустить…

Уже до порога дійшов. Зупинився. На колишніх комсомольських функціонерів глянув.

— З вас могорич… За вчасну пораду.

Сердюк і Коноваленко озирнулися в нервовому синхроні.

— З тебе, Ростиславе, чверть земель, за які у Криму воюєш. Не віддаси — взагалі нічого не отримаєш. А ти, Вовчику, щоби просто зараз знайшов Женю, вибачився, додому повернув. Зрозумів?

Сердюк аж зубами рипнув.

— А може, вам ще грошей підкинути? Я би по кишенях порився…

— Чув, деревину карпатську продаватимеш… — вів далі Перепечай. — Половину грошей — мені, другу половину Жені віддаси. Питання є?

Питань не було.

Перепечай грюкнув дверима. У порожній залі ресторану заклякли Сердюк і Коноваленко.

Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози колишнього другого, а потім першого секретаря обкому партії. Обоє знали — Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав, йому, старому козлу, мабуть, крім проносного, від життя вже нічого не треба.

— Скоріш за все, старе падло, злигався з урядовими… — Сердюк глухо.

Коноваленко вхопив його за руку.

— Не тут!

Вийшли з ресторану — на порожній галявинці перед «Мисливцем» тільки їхні автівки без водіїв.

— Їдь за мною, — видушив з себе Сердюк. Кипить. Не помітив — а Роми Шиллєра нема.

За десять хвилин зупинилися на узбіччі траси біля розчищеного місця відпочинку з двома дерев'яними лавками та альтанкою. Вийшли з автівок.

— Ну, привіт, Вово… — похмуро сказав Коноваленко.

— Як живеш, Ростику? — Сердюка раптом затопило морем спогадів.

Коноваленко, мабуть, теж із тих хвиль:

— Отож і воно. Молодими були… Дурними… Треба було валити Перепечая… Він, падло, і з могили буде нас на ціпку водити.

— Звідки у нього Соньчині свідчення? Що за фіґня?..

— Наказав, щоби я приніс йому чистий аркуш з її підписом.

— А, знайома схема.

— Вово… Нам потрібен той папірець…

— Погано ти цю падлу знаєш. — Сердюк пішов до дерев'яної лави, упав на неї, поглядом у траву. А Ростик марку тримає. Не сичить, не сіпається. Може, покінчити з війною?

  96