очень нудно 
13 
— Душі? Вони ж її не забрали… його душа в ньому…
Вона схопила Дадлі за плечі й потрусила, мовби намагалася почути, як його душа тарахкотить десь там усередині.
— Авжеж не забрали, бо це було б одразу видно, — сердито кинув Гаррі.
— Ти відігнав їх, синку? — голосно спитав дядько Вернон, явно прагнучи перевести розмову на доступний йому рівень. — Уперіщив подвійним аперкотом, так?
— Дементорів подвійним аперкотом не проженеш, — процідив Гаррі.
— Тоді чому з ним усе гаразд? — наполягав дядько Вернон. — Чому ж його не висмоктали, га?
— Бо я викликав патронуса…
ШУРХ! З шумом і свистом, із запорошеними крильми, з каміна вилетіла четверта сова.
— ЗАРАДИ ГОСПОДА! — заревів дядько Вернон, жмутками видираючи волоски з вусів, чого він уже давненько не робив. — Я ТУТ НЕ ПОТЕРПЛЮ СОВ! НЕ ДОЗВОЛЮ, КАЖУ ТОБІ!
Але Гаррі вже знімав з совиної лапки сувій пергаменту. Він був настільки впевнений, що цього листа прислав Дамблдор, щоб пояснити все — і про дементорів, і про місіс Фіґ, і про те, що задумало міністерство, і як саме він, Дамблдор, збирається це владнати, — що вперше в житті відчув розчарування, побачивши Сіріусів почерк. Гаррі примружив очі, щоб у них не потрапив порох, коли остання сова пурхнула назад у димар і, не зважаючи на дядькові прокльони, прочитав записку від Сіріуса.
«Артур розповів нам, що сталося. Не виходь з будинку, хоч би там що».
Ці слова, як здалося Гаррі, настільки не відповідали ситуації, що він навіть глянув на зворотний бік пергаменту, але там нічого не було.
Його знов охопило роздратування. Невже ніхто не похвалить його за те, що він самотужки відігнав двох дементорів? І містер Візлі, і Сіріус сприйняли це так, мовби він утнув якусь дурничку, і не докоряли йому лише тому, що досі не з’ясували рівня завданої шкоди.
— … пришестя, тобто нашестя, сови зграями шугають по хаті. Я цього не потерплю, я…
— Я не можу їх зупинити, — буркнув Гаррі, зіжмакавши Сіріусового листа.
— Я хочу знати правду про те, що сталося! — гримнув дядько Вернон. — Якщо на Дадлі напали демендери, то чому вигнали тебе? Ти зробив своє оте, ти ж сам зізнався!
Гаррі набрав у груди повітря, щоб заспокоїтись. Йому знову розболілася голова. Страшенно хотілося забратися з кухні, якнайдалі від Дурслів.
— Я виконав закляття «Патронує», щоб відігнати дементорів, — пояснив він, намагаючись не хвилюватися. — Це єдине, що на них діє.
— Але що ті дементоїди робилиу Літл–Вінґїні? — обурено поцікавився дядько Вернон.
— Не можу сказати, — втомлено відповів Гаррі. — Поняття не маю.
Голова тріщала від болю і від сліпучого кухонного світла. Роздратування вщухало. Він був цілком вичерпаний. Дурслі не відводили від нього очей.
— Це ти, — переконано мовив дядько Вернон. — Це пов’язано з тобою, я знаю. Бо чого б вони сюди приперлися? Чого б опинилися у тому переході? Ти тут єдиний… єдиний… — він явно не міг змусити себе вимовити слово «чарівник». — Єдиний, ну–ти–знаєш–хто.
— Я не знаю, чому вони тут опинилися.
Але дядькові слова спонукали виснажений Гаррін мозок до праці. Справді, чому дементори з’явилися у Літл–Вінґіні? Невже вони випадково опинились у тому самому переході, що й Гаррі? їх хтось прислав? Може, Міністерство магії вже не має влади над дементорами? Може, вони втекли з Азкабану і приєдналися до Волдеморта, як і передбачав Дамблдор?
— Ці демембери охороняють якусь дурнувату в’язницю? — поцікавився дядько Вернон, уриваючи хід Гарріних думок.
— Так, — підтвердив Гаррі.
Якби ж голова перестала боліти, якби ж він міг піти з кухні до своєї спальні й усе обдумати…
— Ага! То вони прийшли, щоб тебе заарештувати! — переможно вигукнув дядько Вернон з виглядом людини, що дійшла неспростовного висновку. — Так, хлопче? Ти ховаєшся від правосуддя?
— Та ні! — заперечив Гаррі й потрусив головою, ніби відганяючи муху.
— Тоді чому?..
— Мабуть, це він їх прислав, — тихо відповів Гаррі, не стільки дядькові Вернону, скільки сам собі.
— Що таке? Хто прислав?
— Лорд Волдеморт, — відповів Гаррі.
Йому здалося дивним, що Дурслі, котрі щулилися, здригалися й протестували, почувши слова «чаклун», «магія» або «чарівна паличка», ніяк не відреагували на ім’я найлихішого чаклуна всіх часів.
— Лорд… чекай, чекай, — наморщив лоба дядько Вернон, а в його свинячих очицях з’явився проблиск якоїсь думки. — Я вже десь чув це ім’я… це той, хто…
13 
