Последние отзывы

  52  

— То не люди, а фашисти,— просичав Сашко Циган.— Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного...

— Ой! — Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.

"Убитий" іноземець поворухнувся.

— Жи... живий,— прошепотів Журавель.

— Та він просто спить у холодку, а ми... Пусти, а то синець буде!

— Тю! — Марусик розтиснув пальці.

...Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу.

— Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти... Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів — за те моє піклування. Хіба я винна?

В очах у неї стояли сльози.

Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.

Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.

— Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? — сказав нарешті Петро Васильович.— Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.

Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:

— Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!

Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.

Спершу копали вглиб, потім ушир, але, крім напівзотлілого черевика та іржавого погнутого колеса від дитячого велосипеда, поки що нічого не викопали.

— А дідо часом жартувати не любив? — спитав Петро Васильович, витираючи з чола піт.

— Но! Що ти таке кажеш! Дідо мені стільки про те оповідав. Прецінь, не один раз. Двісті, триста разів. Дідо з тим мав такі гризоти! Властиво, через те так скоро переїхав на тамтий світ.

— Нічого собі скоро! На дев'яносто четвертому році!

— Но! То що! Прецінь, він був міцний, як цей дуб. То такий рід. Його прадід пережив сто дев'ять років.

— Ти ж сама бачиш: копаємо, копаємо, ще трохи — і до Америки докопаємось, а нема нічого.

Найбільше чогось нервував приятель Гапки містер Фішер. Сам він не копав, але бігав навколо ями, зазирав і щось раз у раз джерготав чи то Ганці, чи то Олексієнку.

— Скажи, братец, а під час війни сюди не втрапив якийсь снаряд чи бомба? — спитала Гапка. ,

— Здається, ні. Я б про це знав. Хоча мене самого тут тоді не було. Мене у Німеччину вивезли. Разом з молоддю села. Як і тебе. А матір, сестру, тітку німці...— Петро Васильович тяжко зітхнув.— За зв'язок з партизанами. Батько після того замовк. Чорно мовчав півроку. Майже не спав. Він, як визволили Гарбузяни, після важкого поранення приїхав додому, на поправку. А як рани загоїлись, знову на фронт упросився. Не хотіли брати, а він... І не вернувся... Лежить десь під Берліном.

— Ой! Дивіться! Дивіться! — почувся раптом з ями схвильований голос Павлентія Кандиби.

Всі обернулися до нього.

Павлентій Кандиба, кинувши заступ, щось відчайдушно тер об штани, плював на руку й знову тер.

— Що? Що таке? Що?

Павлентій розкрив долоню. На чорній від землі долоні щось жовто блиснуло.

Не встиг ніхто отямитися, як містер Фішер з несподіваною спритністю для його опасистої статури скочив у яму і схопив з Кандибиної долоні те, що там лежало.

— Оу! Голд! Голд! — загукав він.

  52