Последние отзывы

  25  

Ну, знаєте, вже була така фішка в однієї взуттєвої компанії. Там різні люди розповідають свої історії життя. Десь там на горищах, чи в студії художника, чи просто на вулиці. Люди різного віку. Просто цікаві історії. А потім виявляється, що всі вони носять одну й ту ж марку взуття.

Уя, он воно як! — я роблю «Мудрі очі номер 5».

Так… Але тут треба не просто сказати, що всі ці жіночки п'ють наш продукт… Ось, до речі, кілька розробок рекламних образів.

Дівчинка показує нам роздруківки з том-ними гламурними дєвіцами. Апофеоз безособовості. Прекрасно. Але апетит не збуджує.

Ну, тут іще буде перероблятися, може… Ось. Агресивна тут вона така. Активно-сексуальна. Лимонний п'є…

Ги— ги. Більше схоже на те, що в неї просто місячні.

Дівчинка мене починає боятися.

Ммм, — каже вона. — Тож тут нам треба створити асоціацію зі смаком…

Так, я зрозуміла. — хоча насправді я, пойнятне діло, не вдуплила ні хріна.

Ну як? Подумаєте?

Подумаю, а чого там…

Тут іще, розумієте, у нас є невеличкий тендер на цю роботу, — дівчинка тупить очі. -Тобто, ви і ще одна людина.

Мені вже робиться смішно, але я не регочу — відкладаю на потім. Щоби накопилося і ми з Майнесом погиготіли на всю силу своїх цинічних мізків і легеневих міхурів.

Ми там якось прощаємося, вона обіцяє мені щось надіслати, я щось обіцяю їй. Виходимо чинно надвір… І тут — ПАНЄСЛАСЬ!

— О, о!!! — волає Майнес, — Я вже тут один придумав!!!

— Ну?

— Треба сексуальності? Гм… Які бувають сексуальні типажі для таких тьолок? Мачо-мен, морячок, тарзан…

— Морячок — це не в тьолок.

— Ну, добре, почекай. Зараз все скажу. Так. Уявляємо собі Джокджу. Центральну запилю-жену брудну вулицю. Там само, де стоять водії бечаків ^[45]. Вони собі колупаються в зубах, ставлять на парні чи непарні цифри в номерах машин, що з'являються з-за рогу, виграють бабло один в одного, пожовують крупук ^[46] і фігачаться потиличниками.

— Ну і?

— А тоді до них приїздить їхній колега, привозить якісь буклєтики. Вони тремтячими брудними пальцями розбирають ті буклєтики, стають кружком, розкривають кожен на своїй сторінці. А там — заокеанські дівчата. Гламур із України. Наступний кадр: бечак драйвери мастурбують і кінчають на сторінки буклету «Сrеам-мielе». Камера крупно наїздить на лиця фотомоделей, забризкані молокоподібною рідиною відомого походження.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. ВІДЧУЙ СМАК ЕКЗОТИКИ.

— Бу-га-га!!! — мені подобається хід Майнесових думок. Тим часом ми вже підходимо до смітників, лівіше від яких — вхід до заниканого барчику без вивіски. Ми тут часто-густо п'ємо пиво і жеремо часниковий хліб. Небагато в Києві таких хоча би трохи берліноподібних місць. А яппі-декор і яппі-людей ми ненавидимо. В цей же барчик заглядають головно підстаркуваті канадійці-педерасти разом зі своїми хазбендами («Оh, let my introduce my hasband…» — «Fuсk, nо! Уоu аrе mу hasband!») шмаркаті студентики, що намагаються вразити запрошених на чайок дєвучок своїми знаннями текстів Камю, шмаркаті дєвучки, що на кожну фразу з Камю відповідають фразкою з Коельо, музиканти якісь, якісь просто потєряні іноземці, наші дєвки, що дуже інтелігентно розводять потеряних іноземців, тьотьки-іскуствовєди, директорки американо-українських театрів, молоді люди, котрих вигнали з Могилянки, молоді люди, котрих іще не вигнали з Могилянки, доморощені гемінгвеї, групи у плетених светрах із горлом, бики у пальтах, що тероризують офіціанток, тьотьки в пошуках дядьок, дядьки у пошуках тьотьок… Одним словом, місиво з дьогтю і меду в одній бочці. Якщо тобі вдається заникатися від групи в пальтах і з явно вираженою ментовсько-податковою антропологією (ті самі, що хамлять офіціанткам) — ти кум королю. Втім, бидло не надто часто сюди потрапляє — місце ж усе-таки заникане. І те, що воно зветься «Барабан», ти взнаєш від друзів, а не з вивіски. Бо, як я вже казала, її тут немає.

— О. Які чудові смітнички, — каже Майнес.

— Угу, — кажу я і затримую погляд на різнокольорових бомжах, що діловито порпаються у черевах зелених контейнерів.

— О! — знову каже Майнес букву «О». Придумав новий ролік.

— Ну.

Уяви собі смітник. Бомжі в різнокольорових пальтах, у подертих рукавичках і шали-ках, на які час від часу наїжджає камера -ну, як у телемагазинах чи Fanshion TV — пораються в контейнері. Розмовляють вони вальяжно і з яппі-акцентом: про нові тенденції, визначені Vouge, актуальні кольори і нові клуби. Раптом кожен із них нариває по пляшечці «Сгеам-Міеlе» і, томно зітхнувши, випиває її.

  25