Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни

(Скрябін)

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…

— Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! — Х'ялмар щосили трусив її за плечі, — почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

— Мм… Люблю тебе… і спати…

— Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

— Що-о?! — від обурення Марла і справді прокинулась. — Ти що — здурів?Я тобі хто — дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… — Марлу таки вирвало.

— Хух, нарешті впізнаю тебе… — Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. — дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як — не жувала навіть, чи що?

— Пішов на хуй, ОК?

— ОК…

За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння — випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них — місцеві.

— Певно, чиста випадковість… — сказала Марла, сьорбаючи чай. — Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.

І Х'ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.

— Апчхи! — сказала Марла, — і то правда…

А наступного ранку вона вже сумнівалася щодо правдивості свого отруєння. Може, його й не було?

Oh baby leave me alone

(Як не дивно, знову Скрябін)

Марла притуляла собі до обличчя різноманітні предмети і міцно їх притискала Відтак витягувала шию й пильно розглядала отримані відбитки в дзеркалі. інколи у неї навіть виходило щось схоже на рельєфні татуювання племені Во із Соломонових островів, але частіше відбитки скидалися просто на родиму пляму Горбачова.

— Як убити сім днів часу. Практічєскоє руководство для домохазяєк. Блін.

  15