ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  73  

Естер вкотре подає мені руку і веде нагору, до соляного озера. Легенда оповідає, що колись в долині під горою жило одне мужнє плем'я. І була собі там одна маленька й гарна дівчинка. Одного разу на війні загинули всі її родичі: тато, вуйки, стрийки, брати двоюрідні і рідні. Навіть маму і сестричок дівчинки убили. А вона, повернувшись зі схованки до села й побачивши все те лихо, не витримала і втекла сюди на гору. Тут сіла на камінь і довго-довго плакала. Поки не наплакала маленьке озерце. З того часу на його береги приходять місцеві жінки і дістають із води сіль. Роблять це вони таким чином: занурюють у ропу (не дуже солону, справді десь як сльози за концентрацією) висохлі бананові шкірки, теліпають ними, поки вони не всотають трохи солі, а тоді пережовують. Волокна дрібняться і наступного разу всотують ще більше солі. Їх знову пережовують. Аж поки не втомлюються. Потім ці напівголі красиві жінки, вбрані лише в спідниці з орхідейних мотузків і в купу прикрас довкола шиї та зап'ясть, повертаються в село. Дітей несуть на плечах і дорогою співають. Дуже дивно співають. Суміш їхніх «тарзанських» горлових трелів мелодикою дивно схожа на полісько-полтавські… Все це ллється на вас згори з джунглів. Вдома жінки сушать ті бананові шкірки, дрібнять їх і додають у їжу замість солі. Так само європейці вдома, у своєму помірному кліматі, сушать власні враження та емоції, що їх понабиралися.у тім дивнім краї, подрібнюють їх і додають восени та взимку у розважливо-нудне життя. І вже воно стає подібне не просто на чорний шоколад, а на чорний шоколад із мигдалем. А потім осінь і зима (особливо на стику) дістає нас і ми вирішуємо чкурнути кудись в Камбоджу чи в Південну Африку. А звідти вже якось легше і Батьківщину любити. Так навіть класики казали. Уявляєте собі Шевченка в папасі й кірзаках, котрий стоїть і дивиться з бугра на мисі Доброї Надії, як сходяться хвилі Атлантичного та Індійського океанів?

Естер сідає на камінь. Дві жінки, що саме добувають сіль, відчайдушно на неї репетують, махаючи руками. Естер переходить на інший бік озерця. Виявляється, вона сиділа на недозволеному камені. Саме там колись сиділа та дівчинка, і тепер її дух може розгніватися і озерце висохне. Я маю в цьому певні сумніви з огляду на метеорологічну стабільність місцевості, але мовчу про це. Хто його тут знає, що нормально, а що ні – зовсім скоро куплена мною дерев'яна статуетка місцевого дзьобатого божества буде повсякчас повертатися носом до вікна, яким би боком ти її не поставив…

Ми з Руфусом в долині Балієм, у самому серці автентичного індонезійського Папуа. Незалежна держава PNG – Папуа-Но-ва Гвінея – з її найвищими рейтингами вбивств і зґвалтувань (міжнародні компанії не посилають до своїх офісів туди службовців жіночої статі) – залишається моєю метою на наступний рік. Кажуть, там лайф-стайл місцевих мешканців значно ліпше відповідає нашим сподіванням часів студентської закваски, ніж лайф-стайл тутешніх, захоплених яванцями папуасів. Типу, папуаси – евенки, а яванці – росіяни. Типу, одні – бідні родичі, а другі – біґ бразери, а то й папіки… Бо знають, шо делать і па какім панятіям жить. У трохи більшому ресторані, в банку чи в туристичній агенції ніколи не зустрінеш за кантором темношкірого круглолицього папуаса. Здебільшого яванці з їх хитро примруженими оченятами. Рідше – балійці. Живуть тут по п'ятнадцять-двадцять років і день у день нарікають на те, як тут погано і як там, вдома (!) на Балі прекрасно, бо, мовляв, тутешні люди – варвари і жити з ними неможливо. Нікого не нагадує, нє?

А от нам із Руфусом тут жити дуже навіть можливо. Принаймні допоки його з його туристичною візою не загрібає поліція під час політичної конференції (місцеві «вороги народу» – Ру-фусові друзі) і не обіцяє депортувати з Індонезії першим же рейсом. На жаль, кінець-кінцем депортує, і мені доведеться з усіма своїми бечагами пертися самій усі ці тридцять тисяч кілометрів, вісім аеропортів і загалом сорок годин перельотів.

Ще в аеропорту Вамени місцевий гід несказанно здивував мене тим, що не здивувався з назви моєї країни.

– О, так тут був один з України… Брав у когось тур по долині на два тижні. Може, він іще й досі тут.

Гм. Цікаво, хто ти. Чогось у мене відчуття, що я тебе знаю…

– Порадити вам готель? – ввічливо нависає гід. – Є один, прямо тут, тихий, а є інший, в центрі міста, але туди місцеві люблять… ммм… приводити дівчат, ги-ги-ги, ну ви знаєте.

  73