00:00:01:12

За що я люблю свою милу подружку Стоґнєвіч, так це за такі епоси. Ну бо як тут не любити:

«… У моих соседей затяжной ремонт. И если раньше они его начинали часа в 3 дня, то теперь делают это примерно с 7-ми утра.

Я как-то спросонья им позвонила и попросила: «Если вы не выключите сейчас же дрель, я приду к вам, оболью каждого из вас бензином, потом подожгу вас, а пока вы будете метаться в агонии, вы сможете своими, уже вытекающими к тому времени глазами, наблюдать, как я буду этой дрелью просверливать головы вашим детям…

Уже 5-й день они даже не топают. Я вот думаю: может, пойти извиниться?

…А если не извинят, сказать, что приду к ним ночью и по-высверливаю им печінки»…

Ну що ж – прогрес у нас явний. В листі вжито українське слово «печінки». І вжито дуже правильно. З цим жоден дієтолог сперечатися не стане.

00:00:01:13

Прощавай, кохане місто. Люблю тебе так, як не любила ще жодне місто на світі, ти моє тут кожним склопластиковим пакетом і пластикового пляшкою, я вже мовчу про всяку там історично-архітектурну спадщину. Я так люблю тебе і хочу жити в тобі, у цьому най-гарнішому твоєму куточку, де з кожного вікна видно по церкві, а на свята ці вікна можна відчиняти і дивитися, як під церковний передзвін на даху танцюють ворони. Я люблю цю мансарду, цей під'їзд, цю вулицю зі смішною назвою, але злі люди розлучають нас. Хіба ж вони любитимуть це все так, як вміла любити я? Хіба вони зможуть шкірою відчувати красу, а внутрішніми органами насолоду? Це вони окупанти, а не я, хоч вони й номінальні господарі цього помешкання.

– Ера нашого ґламурного трешу скінчилася, – каже Тріша Торнберґ Долоріо. – І нічого ти тут не вдієш. Етап є етап, і це нормально. І тільки я можу покидати видимий спокійний добробут і милитися туди, де кілька днів тому землетрус убив три тисячі людей, а тижнів за два очікується виверження вулкана, що за тридцять кілометрів від мого будинку там…

– Мені цього не зрозуміти, вибач, – каже Долоріо. – Я, певно, надто прагматичний і раціональний.

– Раціональність моя атрофована… – зітхає Тріша. – Ну та нічо', я девушка така. Мені завжди всьо заїбісь і буде так, як хочу. Якщо хочу правильного. Та ще й із бонусом. Плюс 25 % безкоштовно.

Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.

– Чим довше живу, тим простіше сприймаю радикальні зміни всього розкладу… – це вже до Давида.

А сидячи в машині поряд із Долоріо вона було навіть плакала від того, що ця її вічно дефіцитна свобода врешті решт має погану звичку тиснути каменем їй на груди, то чи не вік це вже прийшов – ось яка хуйня залізала в кудлату голову! – коли свобода, ставши самоціллю, поводиться вже як дитинка-аутист. Утім, і Христос сумнівався. А Тріша, Тріша ж лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама хитро чекала. На жирнішу, красивішу, смачнішу, заможнішу й безумнішу Свободу.

– Ти ж воїн, а воїнам все похуй, навіть якщо вони й можуть часом розпустити соплі, – так уже казав Льотчик.

– Воїн, так воїн, – знизувала плечима Тріша. – На том і па-рєшилі.

А поміж тим їй було трохи сумно від того, що ніхто тут за нею не тужитиме, бо сама так заповідала: її не повинно бракувати геть нікому. Це ж не пазл у загальній картині взаємин, це просто глянець – покриваєш ним усі пазли, аби трималися купи й блищали. А не буде цієї глазурі, то й що? Пазли все одно не розпадуться. Їх триматиме клей.

00:00:01:14

Одна з моїх улюблених акторок якось зізналася, що пісяє в душі щоразу, коли там знімають її в еротичній чи будь-якій сцені. Ну як після такого я могла не взяти її у свій фільм? Цікаво, як поставиться до цієї милої звички Давид, а за сценарієм саме в нього з дівчинкою має бути водно-кафельна романтика.

Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно-падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.

  65